Назвали вежу іменем княжни

Кафе “Дубенчанка” затишно примостилось неподалік замку. Інтер’єр його прикрашають полотна місцевого художника Миколи Типчака. Одна з картин показує героїчну загибель легендарного героя нашого краю – волелюбного Тараса Бульби, на іншій – рішуча постать тендітної княжни, на честь якої названо одну з вартових веж, що стала своєрідною візитівкою неприступної фортеці над Іквою.
Давно немає на світі Беати Дольської, та легенда про неї, ніби підземне джерело, поїть спраглих нащадків чаром любові, самовідданості, вірності, вчить шанобливого ставлення до жінок, яким притаманні воістину високі моральні цінності – мужність і героїзм. Завдяки фольклору через товщу століть до нас пробився відгомін неспокійного середньовіччя, коли Волинь піддавалась частим набігам татар, які спалювали міста і села, забирали людей у ясир. Особливо раділи ординці, коли вдавалося захопити в полон когось із панівних родин, тому нерідко чужинці вибирали для нападу час, що співпадав із визначними подіями у житті господарів замків.
Упродовж 1577-го татари двічі приходили в Дубно. Вперше з’явилися у березні, прагнучи полонити княжну Катерину, дочку самого Костянтина-Василя Острозького. Та після семиденної облоги замку мусили відступити, спопеливши майже 200 сіл із вотчини князя. Вдруге ординці підійшли до літописного граду в грудні. У замку відбувалось весілля племінниці володаря Беати Дольської з князем Соломирецьким...
Того дня отець Макарій ще вдосвіта з’єднав у шлюбі два знатні роди. Наречений – із роду князів Смоленських, його обраниця – з Пінсько-Туровських. Беата не була красунею, але гарною юністю, жадобою до життя та відвагою. Її суджений – невиразної зовнішності, більше скидався на дівчину.
У високому залі врочистостей ось-ось мав розпочатись весільний бенкет. Гості вели неквапливі розмови про багатство Острозьких, майбутню гостину й татарську орду, що нібито з’явилася під Оликою. Розставлені підковою довгі столи вгиналися під першою переміною страв, що складалася із великих шматків м’яса в чотирьох підливах, печені з різноманітними приправами та овочами. Що не кажіть, а київський воєвода, маршалок волинський, староста володимирський, який мав десять мільйонів річного прибутку, міг добре пригостити чисельних учасників бенкету.
Князь із погордою ставився до спроб іноземних зайд взяти приступом твердиню. Оточена водою ріки та великих ставків, фортеця могла довго боронитись, вистоявши навіть перед польовою артилерією. Сильний гарнізон, запаси їжі, пороху, зброї були запорукою неприступності. І все ж, коли князь-воєвода, почувши вигук переляканого козака: “Татари!”, виглянув у вікно, то серце у нього забилось частіше. На луки під лісом, в широчену Злодійську долину, скільки око сягало, вливалось нескінченне татарське юрмисько. Гарнізон почав готуватись до бою: заряджали гармати, підносили окріп, каміння, займали місця біля бійниць. До брами сунув натовп з передмість. У Чеснохрестівському монастирі на сполох вдарили у дзвони, підняли міст, що вів до замку.
Беата ж одягла жалобну сукню, прихопила меча і подалася до гармати на замковому мурі. Блазень Богданко, як завжди, опинився поруч. Княжна окинула гострим поглядом татарський табір, почула дикий вереск постатей з вузькими котячими очима, які нап’ялювали луки, і серед мурашні коней та вогнів угледіла високе шатро з півмісяцем зверху...
Скажемо слово й про Богдашка. Виявляється, Богдашко, а точніше, Богдан Сис був не лише придворним блазнем, але й своєрідним повіреним князя. Особливо, коли йшлося про найвідповідальніші борги та доставки, зокрема, унікальних ікон, зброї... Недарма отримував у дарунок шуби з плеча господаря. Пізніше Юзеф-Тадуеш Любомирський написав про нього: “До обіду так сідав, ніби нічого не їв на снідання. Починав усе заново: м’яса волового – десять шматків, телятини, баранини — ще більше, печене порося, гуску, каплуна (півня), меду, вина, горілки на переміну по гарнців чотири, пива без міри. Він був струнким, але таким сильним, що міг збороти тридцятьох... Водночас, ніколи не напивався і після кожної трапези вставав від столу надголодь”.
А ще потайки був закоханий у Беату. Тож не дивно, що коли Соломирецький полохливо тулився до князя у схованці, поруч його молодої дружини на мурі опинився закоханий блазень. Здавалося, що Богдан тільки чекав команди: “Заряджай!”. Через мить уже стояв з припалом. Жестами показав, як навести мортиру. Вихопила княжна запалений гніт із рук однодумця, піднесла до стволу. Після пострілу, як писав історик Василь Пироговський, “За димом нічого не було видно, але ось вітер розвіяв його і... о, Боже, ханського шатра вже не було!”. Богданко знову зарядив гармату, Беата вдруге піднесла запал до пороху... Тут залунали постріли з інших бійниць. Серед татар почалась паніка, бо перше ядро поцілило просто в імените шатро, вбивши ханського сина. Кіннота, а слідом і піші вояки, почали відступати, втративши поводиря.
Ординці зняли облогу, подалися у бік Олики. Перелякані шляхтичі, щойно відійшов страх, прокричали тричі “Віват!” рятівниці. Навіть скупий на похвалу Костянтин-Василь Острозький подякував племінниці за відвагу.
Місце, де ядро знесло ханське шатро, відтоді почало зватися Знесенням, а вежа, з якої стріляла смілива наречена, — Беатиною, або Дівочою.
Здається, багато відомо про твердиню на березі тихоплинної річки. Та чимало цікавого можемо ще дізнатися про сиву давнину, розшифрувавши легенди чи народні перекази, що зостались від пращурів. Адже вони учать любити рідну землю, не давати її на поталу чужинцям.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.