bank-ua.com
Рівне:

Захисниця чотириногих Мурчиків

Головна 09-сер, 17:089 prov 970 0
За 19 кілометрів від Києва вона сім років тому почала будівництво власного притулку для собак. — Скільки я втратила часу, марнуючи його зі студентами. Тепер я займаюся улюбленою справою й отримую від цього задоволення, — одразу після знайомства починає свою розповідь Ася. Вона заклопотано оглядає свої угіддя і швиденько проводить нас у кухню. Тут на п’ятьох величезних котлах щодня господиня готує 500-700 кілограм їжі. Через півгодини частуватиме чотириногих вихованців обідом. Спочатку я без упину рахувала Пушків, Топиків та Рексів, котрі вітали нас дзвінким гавканням, стрибали на ноги, підставляли голови до ласки. 68-ий рижий Майкл був далеко не останнім. Зараз у притулку лікується та утримується 600 собак та 200 котів. Нагодувати близько 800 тварин – справа клопітка, проте пані Ася не бачить у цьому проблеми: — У Києві сотні харчових підприємств, у яких час від часу трапляються неприємності з харчами: закінчився термін реалізації, або продукція не продається, або порушена технологія виробництва, і їм потрібно це утилізувати. Вони й привозять у притулок харчі.

Ключовий момент

Ася проводить нас повз зовнішні вольєри. Це найперші будівельні конструкції у притулку. На запитання, що спонукало її зайнятися такою благочинною справою, відповідає з сумом. У 1999 році вона випадково потрапила у Бородянський притулок. Туди одного лютневого ранку біла газель відвезла чотирьох чотириногих улюбленців їхньої багатоповерхівки. Собаки жили у дворі, за ними доглядали жителі сусідніх будинків. Ася разом із зятем поїхали у Бородянський притулок з намірами викупити цих тварин. — Потрапити до притулку було неможливо. Його оберігали, наче секретний військовий об’єкт. Коли ж потрапили, своїх собак там уже не знайшли. Лише потім довідалися, що більша частина з них гине одразу після вилову. Собаки знаходилися на вулиці: хворі, голодні та напівмертві. Я мала з собою півхлібини. Почала ламати хліб на шматки, ділити його між собаками. Вони за цей харч убивались: ті, що ще мали сили, топтали тих, хто вже зовсім не міг підвестися. Собаки гризли залізні прути і кричали людськими голосами: „Забери мене! Врятуй мене!” Деякі лежали на землі і були мертвими. Витримати це було неможливо.

Заснування притулку в Гостомелі

Ася запрошує нас відвідати найбільший в Україні госпіталь для тварин, прочиняє двері до операційної палати — це найстаріше крило у притулку. Ці кімнати стали прихистком для найперших вихованців. Заходимо до палати з трьома пацієнтами, які вдячно кидаються до рук жінки, цілують мокрими носами у коліна — дякують за порятунок... — Після повернення до Києва я почала шукати організації, які займаються захистом тварин. Познайомилася із членами Міжнародного товариства захисту тварин «SOS». Потім звернулася у Київське міське товариство захисту тварин, яке на той час було у повному занепаді: розграбований рахунок та кілька десятків котів і собак. Вже у червні 2000 року на території Бучанського сільськогосподарського товариства Ася створила власний притулок для тварин. Саме приміщення використала як павільйон, вбудувала в нього внутрішні вольєри, 3 квартири для робочих з теплими пічками та телевізорами, звела два величезні приміщення для котів, де кішки живуть у окремих квартирах на диванчиках.

Господарські будні

Знайомить нас із будівельною бригадою, розповідає, що планує збудувати влітку: — Приміщення повинне „рости”, адже з кожним днем число чотириногих жителів у притулку зростає. Уранці чи ввечері за воротами притулку новий пакунок: хтось приніс семеро двомісячних котенят, хтось залишив собаку з трьома цуценятами. От тільки забрати до себе собаку чи кішку наважується небагато: 5 — 7 людей протягом місяця, — розповідає Ася. Вона мріє розширити свій госпіталь, адже лікування та обстеження щоденно потребує кожна третя тварина. — Треба дуже любити тварин, щоб працювати у притулку. Зараз ми впевнено працюємо на результат: підбираємо тварину з вулиці, лікуємо, вакцинуємо та стерилізуємо її, знаходимо для неї нового господаря.

Хто від кого фанатіє

Ми підходимо до кімнат, у яких на диванчиках серед іграшок потягуються білі Маркізи, чепуряться рябенькі Мурки та вигріваються на сонці доглянуті Томи і Пінки. Тут набагато тихіше, ніж серед вольєрів з собаками, але роботи не менше. Дуже важко знайти працівників у притулок. Людей відлякують важкі умови: немає газу (все на дровах), ні на мить не стихає шумне собаче гавкання. Єдина людина, яка безвідмовно допомагає у всьому, на яку Ася у будь-який момент може покластися, — її чоловік Валерій. — Він не такий фанат, як я. Але бачить, що я без цього гину, тому й допомагає мені від співчуття, не тому, що любить собак, а просто піклується про мене, шкодує мене. Іноді навіть сердиться: „Нащо це тобі потрібно. Ти ж бачиш, цим ніхто не цікавиться, не переймається. У тебе немає ніякої перспективи.” А як мені себе змінити? Для цього треба вийняти ці мізки — вставити інші, викинути це серце — вставити інше...

Японська онука з Амстердама

Ася проводить нас до своєї скромної кімнати у кінці коридору. Гортаємо сімейний альбом. Жінка демонструє найсвіжіші фото. Нещодавно повернулася із Амстердама. Саме там, у далекій голландській столиці, тепер живе її син. Бабуся їздила до Голландії, щоб побачити свою 10-місячну онуку Саюрі. Син одружився з японкою. Такий поворот подій у житті своєї дитини пані Ася пережила важко. Демонструючи фото з подорожі, ділиться враженнями від знайомства: – Хотіла, щоб одружився з українкою, щоб своя нація процвітала, щоб свій генофонд не пропадав. Хотілося, щоб рід наш продовжувався, але рід наш пішов у країну сонця, що сходить. Наші народи різні, у нас різні культури та менталітети. Але це не мій вибір, це вибір мого сина. Українська онука Марія з дитячих років допомагає у всьому бабусі. Донька Оксана та зять Максим не можуть проїхати повз збиту на дорозі тварину. Везуть у клініку, лікують, забирають до себе додому у вольєр або у притулок. Після смерті улюбленої собаки Оксана та Максим зацікавились кіньми. Нового чотириногого друга взяти не змогли – надто свіжа рана була на душі. Зараз вони є власниками шести коней. Зять навіть заснував власний маленький бізнес – створив свій невеликий магазин з продажу кінної збруї. Часто Асю звинувачують у надмірній увазі до життя чотириногих: „Ой, краще б ви дітей захищали!”. Вона не втомлюється казати: „Ви піклуєтесь про фізичне здоров’я цих дітей, але забуваєте дати здоров’я духовне!». Не один раз ця ж захисниця чотириногих Топиків та Мурчиків забирала у дітей котенят, що ставали живим м’ячем на футбольному полі, рятувала обездолених тварин, вправно прив’язаних підлітками до дерева чи до смерті замордованих у дворі. – Це такі у нас діти. А дорослі на це не зважають: „А що, це дитячі забави”. Ніхто не бачить у цьому проблеми. Яка людина виросте з такої дитини? Ася провела нас за ворота притулку, оглянула прилеглу територію та зітхнула з полегшенням. Сьогодні тут ніхто не „забув” свого чотириногого друга.

Анна УСІК,

Київ.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Листопад 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 
Вгору