Рівне:

Створення та просування сайтів

Щосуботи поспішає онука до бабусі

Таке життя 18-бер, 2010, 10:059 prov 1 295
Русокоса Іринка завжди з нетерпінням чекає суботи – можна відпочити від підручників та поїхати до бабусі. Везе дівчина на хутір нехитрого гостинця: кілька оселедців, пачку майонезу, кілограм крупи...
Ось і цього вихідного терпляче вислуховує Ірина звичну материну пересторогу, як їхати дорогою, де шугають швидкісні автівки, і прохання не забути запросити бабусю на братикові іменини.
Якою б не була погода, Ірина завжди зупиняється біля кладовища, що неподалік асфальтівки. Тут декілька років тому з’явилась рідна могила, коли не стало дідуся Семена. Мовчки постояла біля пам’ятника, подумки поділилася студентськими справами, пообіцявши не осоромити працьовитого роду. Після “розмови” з дідусем, здається, сил додалося, на одному подиху долає чималенький “тягун” перед хутором. Ось уже й знайоме обійстя. Ті ж берізки біля воріт, ті ж яблуні та вишні, що впритул підступили до невисокої хатини. Десь від кухні з радісним лементом підкочується під ноги пухнастий м’ячик. Клаповухий Тузик намагається лизнути руку, чи хоча б за педаль вхопити. Замовкає вірний бабусин сторож тільки тоді, коли гостя його погладить.
З протопленої кухні віє тепло і пахне чимось смачним, давно знайомим. Невисока повнувата Катерина Михайлівна радісно обіймає внучку, пригортає лагідно-сильними руками. Вдивляється в обличчя, ніби запитує: чи відвідала дідову могилку, цікавиться, як їхалось. Жалісливо кидає: “Ото худюща, певно, нелегко дається студентська наука”.
Під час сніданку, що більше нагадує обід, бабуся все підкидає дерунів, підсовує полумисок зі сметаною, лагідно припрошує: “Їж, донечко, не соромся”. Щоб заохотити Іринку, сама п’є парне молоко з пирогом. Ще й бідкається, що за столом немає Вадима й Романа. Потім схоплюється: час порати худобу. Господарство у старенької за місцевими мірками середнє: корова, теля, поросята, кури і Тузик. Все їсти-пити хоче. Звикла змалечку до роботи, дає усьому лад сама. Хіба що син та зять траву на сіно викосять. Не відмовляється й від допомоги Антоніни, яка мешкає в Корці, працює в середній школі. “Нальотами” приїжджає з Рівного Ярослав, який працює таксистом. А ось Микола опинився за кордоном — після надстрокової армійської служби залишився в Могильові.
Ірина хоче допомогти бабусі, але та замахала руками, мовляв, відпочивай з дороги. Студентка озирнулася по світлиці – все знайоме, як і торік, два, три роки тому. Пенсіонер-телевізор, портрети рідні на половину стіни, у серванті своєрідний сімейний архів – почорніла від часу шкатулка. Бабуся не забороняє роздивлятися реліквії. Ордени, медалі, грамоти, що мали колись ціну, газетні вирізки. Із самого дна скриньки, хвилюючись, Іринка дістає кілька пожовклих солдатських трикутників, перев’язаних синьою стрічкою. Уже не вперше перечитує густо списані аркуші у клітинку, що озиваються прадідовим голосом: “Під час війни побачив багато різних місць, але думкою завжди лечу до наших Старокорецьких хуторів, що теж дещо зробили для розгрому гітлерівських вояків. У найтяжчі дні я був дужий не лише автоматом і гранатою, був дужий і полем, де вирощував хліб”.
Всього декілька листів прислав коханій Домнікії з нелегких фронтових доріг піхотинець-старшина Михайло Солонинко. В одному з них звертався до Катрусі, яка шестирічною провела тата на смертельний двобій з ворогом: “Тепер, моя квіточко, найтяжче для вас із мамою позаду. Колись, дочко, зрозумієш, що зробив для вас солдат, прогнавши фашиста з нашої землі. Ніхто більше тебе не вдарить, не принизить маму, не забере хлібець у вас, не пожене хуторян у неволю, в німецьке рабство. Підеш до школи, то вчися гарно. Рости розумницею”.
А ось рядки ніби їй, Ірині, адресовані з далекого 1945 року: “Не бійся, донечко, дороги. Думай не про те, що важко ногам, а досягай мети, заради якої вийшла. Ніколи не пишайся собою, роби так, аби тобою пишалися інші”. Повчання це чи прощання мудрого селянина? Мабуть, перше і друге. Смертю хоробрих загинув старшина в стрімких Карпатах, зостався у могилі біля підніжжя безіменної вершини. Гірко плакала за чоловіком молода вдова, знаючи, що припаде їй важкий ківш лиха. А Катруся, вірна батьківському заповіту, закінчила вісім класів, стала буряківницею. Запримітив жваву щебетуху односельчанин Семен Краля, невдовзі й скромне весілля зіграли.
Якось попросили Катю замінити на фермі телятницю, яка захворіла. Замінила і зосталася вірна тваринництву на все життя. А працювала, немов улюблену пісню співала. Спочатку отримала медаль “За трудову доблесть”, потім два ордени Трудового Червоного Прапора їй вручили, мала й бронзову медаль із Всесоюзної сільськогосподарської виставки. А таких нагород за гарні очі не давали. Щоправда, підсміювався чоловік, який з клубу теж на ферму перейшов: “Добре бути передовичкою, коли я телят лікував”. Нагадали дівчині посвідчення, що земляки обирали передову телятницю депутатом обласної ради кількох скликань, а газетні вирізки – що про трудові здобутки та громадську діяльність бабусі писали навіть у республіканській та всесоюзній періодиці. Це завдяки її старанням як депутата проклали на Старокорецькі хутори асфальтівку, побудували клуб, стали зводити церкву, сюди почав ходити автобус. А сама трудівниця раділа, що міцним господарством була приміська “Перемога”, що діти виросли, стали на ноги.
Під вечір, коли перероблено невідкладні справи, Ірина прибрала в кімнаті. Бабуся ніжно розчісує довгу внуччину косу, зітхає: “І в мене була така”. У каструлі вистигають трави для миття волосся. Починається розмова про минуле і сучасне, старенька ненав’язливо розпитує про дівочі секрети, дає поради, як вести себе у тій чи іншій ситуації. А ще бідкається, що молодь виїжджає з хутора. Деякі оселі вже стоять пустками. Не повчає пані Катерина — говорить ніби про себе, знаючи, що слова падають на вдячний ґрунт. Після війни було холодно і голодно, допікала соціальна несправедливість, але люди все пережили. Подолаємо й нинішні негаразди. Не може змиритись сумлінна ветеран праці, що розвалився колись потужний колгосп, родюча земля пустує. Так, можна взяти свій пай із колективного лану. Та чим обробляти тих кілька гектарів землі? Невже доведеться йти до багатого господаря? А ще бабусю хвилює запустіння в селі. Лазню прикрили, до райцентру додзвонитися не можна, автобус до хутора не їздить, не все зрозуміло стосовно пенсійної реформи. Внучка не вельми розуміється на цих проблемах, та розраджує бабусю, бо знає: небагато потрібно, аби спокійніше забилося натруджене серце рідної людини. Вимила бабуся внучці волосся – у кухні запахло чимось незвіданим. Далеко до нього розрекламованим шампуням. Допізна в оселі світиться, говорять – не наговоряться споріднені душі.
Вранці бабуся ніби й прискорює від’їзд студентки додому, але й віддаляє хвилину прощання. Вдавано сердиться, що у малий пакет нічого не поміщається. А хочеться передати хлопчикам суниць і яблук, а Ірині – свіжого хліба й молока. Обіцяє обов’язково прийти на внукові іменини. Нарешті пригортає улюбленицю до грудей, проводжає її з Тузиком аж до млина. Їхала Ірина, вдихала свіже весняне повітря, милувалась гілками верболозу і все згадувала щедру, лагідну вдачу бабусі (таки поклала в її кишеню 20-гривневу купюру), натруджені руки, що не знають втоми.
А я пригадав рядки з письмової роботи випускниці Ірини Міськевич: “Найбільше хочу бути схожою на рідну бабусю Катерину, багату внутрішньою красою. Бо живе вона не тільки для себе, тепер її хвилює доля Старокорецьких хуторів. У неї вчусь доброти, людяності”.
Подумалось: допоки є поруч такі постаті, ми не лише знаємо, що десь нас чекають, але й впевнені, що не опустіє рідна тепла оселя. І добре, коли юні беруть приклад для наслідування не з іноземних бойовиків чи модних романів, а шукають його у коренях свого роду. Приємно, що при першій можливості поспішають до рідної оселі на гостину. Одну з таких поїздок я й переповів.
Василь ЯНОШІ,
Корець.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору