Гітлерівські загарбники принесли країнам Європи море сліз, небачені людські жертви. Здійснюючи на практиці план Барбароса, вони вдалися до „остаточного вирішення єврейського питання”. От і з’явлись могили безневинно закатованих у Бабиному Яру (Київ), Травицькій долині (під Харковом), у Сосонках (близько Рівного), в „Ямі” (село Нова Українка). Таких місць на згорьованій нашій землі, де спільні могили, рови та яруги — тисячі. Не минула гірка чаша і Корецький район.
Автору вдалося розшукати спогади колишнього завідуючого райвідділом охорони здоров’я Якова Вулаха від 1 грудня 1944 року. Це гіркі рядки про розстріли фашистами єврейської спільноти, мерзенну роль „спомогової поліції” при встановленні окупантами горезвісного „нового порядку”, зародження опору народних месників, які діяли в навколишніх лісах. Місто німецько-фашистські вояки зайняли 8 липня 1941 року. А вже наступного дня вони почали грабувати магазини, будинки, розстрілювати незадоволених, нелояльних. У будинку зубного лікаря Вулаха влаштували комендатуру, господаря змусили перекладати новоспеченим поліцаям різноманітні розпорядження нової влади, більшість яких закінчувалась страшним словом „смерть”. Корчани швидко переконались, що жахливі закони окупанти безжалісно виконують. Коли на околиці міста трапилась випадкова пожежа, відразу були схоплені на вулиці перші стрічні і розстріляні: українець Фалко, поляки Мазурець і Островський, єврейки Гольцман і Боренбойль. Це були перші жертви „нового порядку”, та не останні. Бо через день мешканці міста стали свідками приниження людської гідності. Коменданту Корця – товстому німцеві років п’ятдесяти – впрягли підводу з награбованими меблями шістьох сивобородих старих. Шановані в громаді Маркус, Шапіро, Гільман, Непахбер, Каноп’ят і Шихет стали „конячками”, яких комендант гнав палицею до знесилення. Троє нещасних вмерли прямо в упряжці. Відразу ж підводу „допрягли” – тріумфальний виїзд завойовника тривав.
Закопали живцем
Десь на початку серпня німці зігнали дорослих чоловіків ніби на ремонт доріг, у хлів біля аптеки. Увечері вантажівками завезли 300 з них на хутір Шитню, змусили рити довжелезні ями. А потім живцем закопали невинних чоловіків, ще й землю трактором затрамбували. Акції, проведеної на острах іншими, виявилось недостатньо, ще двічі її повторили, знищивши понад 500 бранців (були серед них і малолітні хлопчаки) поблизу урочища Кам’яна Гірка. То були перші жертви. У самому ж Корці німці створили гетто, куди зігнали іудеїв не лише з міста, але й з навколишніх сіл. Виходити з гетто дозволялося лише раз на тиждень: у четвер під вечір, аби купити щось із продуктів. Цей дозвіл міг анулювати будь-який поліцай, а за найменшу провину – відлупцювати, а то і вбити. Євреї мали носити спеціальні нашивки на грудях та спині. А ще – здати цінні речі та теплий одяг. Дров не видавали, навіть купувати не дозволяли. Голод і холод вели до виснаження, спричиняли хвороби. Одного дня гетто захвилювалось особливо: в Рівному провели масову „екзекуцію”, скоро така буде і в Корці. Страшне передбачення відбулось. Пізно вночі 2 травня 1941 року залунали плач, крики, постріли. Густі ряди німців та поліцаїв блокували вулиці, зігнали на площу 4,5 тисячі носіїв зірок Сіона. Відділили жінок, дітей, старих; ще 1250 найсильніших чоловіків відібрали для невідкладних робіт на благо третього рейху. Пішли строєм, погнали колони приречених за вісім кілометрів до села Козак, на околиці якого вже були вириті довжелезні ями. Тут мученицьку смерть прийняли чотири тисячі жертв.
Там ворушилась земля
Яков Вулах не був в Козаку, та залишились свідчення Нюма Антопільського, якому дивом вдалося врятуватися, місцевого жителя Андрія Омельчука, який випадково опинився неподалік місця розстрілу. Початок колони приречених уже був у лісі, а кінець губився десь у селі біля церкви. Були там літні і молоді, зовсім старі й діти. Обабіч курною дорогою крокували німці з автоматами та поліцаї з гвинтівками, підштовхували понурених бранців. Колону огортає людське схлипування, дитячий плач. Матері тримають на руках немовлят, старшенькі дріботять поруч. І тільки час від часу гавкаюче: „Шльос!” („Швидше!”) та „Век!” („Геть!”).
Наперед вийшов рабин, долітали окремі слова, що „Ісус Христос на страту йшов смиренно, бо так начертано було зверху. Наслідуйте Сина Божого, так угодно Всевишньому”. Приречених поставили біля трьох квадратних ям, змусили роздягнутись. По шестеро лягали горілиць. І постріли розривали лісову тишу. Дітей німці не розстрілювали: виривали з рук матерів і живими кидали вниз. Поранених добивали. Зойки і стогін. Багато крові. Діти не просились. Зґвалтовані фашистами дівчата збожеволіло сміялись. А що вже казати про горе матерів, на очах яких живими кидали в ями їх малолітніх синів і дочок? Поклавши автомати, вбивці „заправлялись”шнапсом і гусятиною. Тоді за „роботу” брались поліцаї, намагаючись перевершити своїх покровителів.
Ця бойня тривала не день і не два. Після розстрілів кров чорними плямами вкривала землю, котра ще довго ворушилась. А мешканці Козака та навколишніх сіл бачили, як лісова звірина бенкетувала біля поспіхом прикритих ям-могил. Всього ж у районі знищили 8650 чоловік, серед яких переважна більшість — євреї. А могили з невинними жертвами залишились і біля сіл Суховоля, Невірків...
Ціна життя — кілограм солі
Від розстрілу вдалося врятуватися кільком молодим євреям, дівчині та хлопчині. Як склалась їх подальша доля – нині невідомо. Правда, Лео Ведро опинився у Канаді, а Борух Мішура (взяв прізвище селян, які прихистили його в Юзефівці) працював у кооперації, добре знав діло, ніколи не згадував про події в козацькому лісі – так і пішов у інший світ зі своєю таємницею... За свідченням лісничого Кузьми Усика, корецького бургомістра Василя Гладецького, масове знищення євреїв фашистськими окупантами та їх прислужниками в районі тривало до 28 серпня, свята Успіня Пресвятої Богородиці.
Часто можна почути (та й прочитати), що іудеї вважали, ніби їх біда начертана „зверху”. Формувалась роками думка, що цей етнос не здатний до активного супротиву, покірно, ледь не добровільно йшов на страту. А якщо вони і воювали, то в тилових штабах, у хлібно-теплому Ташкенті. Що це не так, посилаємось на переконливі приклади. Із проживаючих на території колишнього Радянського Союзу 3,2 мільйона євреїв 27 відсотків добровільно пішли в армію; безпосередньо на фронтах взяли участь більше 500 тисяч чоловік; з них загинуло 200 тисяч, а 180 тисяч було поранено. Додайте півтора мільйона їх одноплемінників, які воювали в арміях антигітлерівської коаліції та 50 тисяч – у партизанських загонах та Русі Опору. А що ж корецькі сини Ізраїлеві? Їх немає серед 168 Героїв Радянського Союзу, зате окремі стали орденоносцями. Авторитетний у міській громаді художник Моше Гіндельман переконав частину завтрашніх мучеників, що треба боротися із загарбниками, не коритись покірно долі, а якщо нею визначено померти, то перед смертю потрібно помститись нелюдам за їх злодіяння. З гетто втекли 80 найсміливіших. Та до рятівного лісу дісталося лише 22, бо дороги туди блокували патрулі, та й не перевелись ті, хто за кілограм солі (такою була ціна особистості за фашистськими мірками!) здавали втікача владі.
Єврейські партизани
Командиром групи обрали Гіндельмана, мали на озброєнні пістолет, кілька патронів до нього, різницький ніж. І велике бажання битися з ненависним ворогом. Пристати до загону спеціального призначення Дмитра Медведєва не вдалось. Тоді, об’єднавшись ще з однією групою біженців із Рокитнівського гетто, вирішили розпочати бойові дії. Палицями перебили поліцаїв, які супроводжували окупаційних чиновників, поновили запас зброї. В суперечках з ворогом міцнів партизанський дух. Так, першокласними воїнами-месниками стали Симх Гіндельман (син командира), Борис Гольфбарб, Михайло Айзенштейн, Абрам Естерман та інші корчани. А в 1943 році, в різдвяні свята, група влилась у з’єднання Олександра Сабурова. Колишньому художнику доручили сформувати єврейську роту, що діяла на півночі сусідньої Житомирщини. Вона воювала не гірше за інші підрозділи, а в одному із боїв допомагла уникнути оточення однієї з частин 13 армії генерала Пухова. Сам командуючий армією оголосив подяку „королю єврейських партизанів” (так звали у з’єднанні командира роти), а в Москві начальник Центрального штабу партизанського руху Клим Ворошилов вручив йому орден „Червоної Зірки”. До кінця війни капітан Гіндельман разом із сином служив у інженерних військах, наводив мости і понтони через річки. День перемоги зустрів у Берліні, маючи до того в послужному списку ще й 152 партизанські операції. Про успішні бойові дії під Клесовом, Висоцьком, Олевськом довго пам’ятали поліщуки. Моше Гіндельман виконував клятву, дану в переддень іудейського релігійного свята Шавуот у травні 1942 року – клятву помститись гітлерівцям за їх злодіяння. Йшлося не лише про особисте горе (загинули дружина й донька), бо до 26 вересня цього року корецька єврейська громада була, по суті, знищена. Ось яким побачили місто в день його визволення 11 січня 1944 року відомі письменники брати Тур. У кореспонденції „Місто — плаха” (обласна газета „Червоний прапор” 1 березня 1944 року) вони розповіли про трагедію тих, які пізнали людиноненависницьку суть фашизму. Вандали зруйнували синагогу, вулицю, де було гетто. Чотири п’ятих мешканців Корця були вбиті лише тому, що були євреями. Осатанілі гітлерівці розстрілювали поголовно цілі роди – від дідів до немовлят. Улюбленим „спортом” садистів, на металевих пряжках яких було вибито крупно й опукло : „Гот міт унс!” („З нами Бог!”), стало змагання на „влучність”: маленьких діток підкидали в повітря і стріляли в них на льоту.
Реквієм
Вихідців із Корця, які нині мешкають на землі Обітованій, очолює 90-літній Моше Столяр. Він не вперше організовує їх, аби приїхати до святих могил-ям, що у Шитні, Повчинах, Суховолі, Козаку, Кам’яній Гірці, де встановлено пам’ятники безневинно убитим. Зведені вони за рахунок їх родичів. У канадки Фанні Ведро мати лежить у Козаку, батько – в Суховолі, загинув і брат Семен. Рідню її чоловіка Лео розстіляли в селі Великі Межиричі. Подружжя Ведро за власні заощадження спорудило пам’ятники в Суховолі та Великих Межиричах.
Впорядковані поховання в Козацькому лісі. На пам’ятнику-меморіалі, де вибито шестикутну зірку Давида, слова: „Вічна пам’ять понад 4 000 євреям, жителям м.Корець, дітям, жінкам, старикам та чоловікам, по-звірячому розстріляним, закопаним живими фашистами у 1942 році. Протягом понад 50 років не стихає біль і скорбота в серцях членів об’єднання, виходців з м.Корця в Канаді, Ізраїлі, США, що прибули до братської могили в село Козак для вшанування світлої пам’яті батьків, сестер та братів. 9 серпня 1944 р.”
За кошти ізраїльської громади в діаспорі впорядковане старовинне кладовище в райцентрі.
Цього літа делегацію з-за океану сподіваються в Корці: діти і внуки закатованих приїдуть на Рівненщину, аби вклонитись священним місцям, жертвам голокосту, відслужити панахиди (всього німецькі фашисти знищили понад шість мільйонів євреїв).
Нині відомо, що лише в Україні в партизанських загонах воювали понад три тисячі євреїв. Чимало з них загинули смертю хоробрих. Та набагато більше лягло від куль окупантів безневинно в гетто. Живі не забули ці жертви. Бо, як писав відомий рівненський поет Олександр Богачук у вірші „Стогін землі”, зболена пам’ять завжди притишено йде до могил і схиляє в скорботі чоло. От і спалахують свічки в місцях масових розстрілів. Стоять у задумі біля пам’ятників-обелісків колишні наші земляки. Тяжкі їх спогади про минуле. Не забули вони морально-психологічної обробки паралізованих духовно жертв, коли арійці стверджували, що іудеї належать до нижчої раси, підневільні, безправні. Та нині відомо, що принизити вдалося не всіх, що не допомогли тотальні знищенням немічних – опір немилосердним завойовникам зростав: на прю ставали незалежність нації, гордість національного характеру, чистота серця, безстрашність.
У тяжкий військовий час, коли гітлерівці здійснювали геноцид єврейського народу, відомі українські поети Павло Тичина та Максим Рильський у далекій Уфі, столиці Башкирії, писали, що потрібно оспівувати не смерть великих синів від фашистського обуха, а силу безсмертну, вічну силу їх духа оспівувати. Воно й справді так, але й жертв, які під пам’ятниками скорботи, не слід забувати. Бо в історії гітлеризм не має більше повторитись.
Василь ЯНОШІ,
Корецький район.
