Рівне:

Створення та просування сайтів

Люди знали, на що йдуть

Суспільство 29-кві, 2010, 10:029 prov 1 211
Минає 24 роки від Чорнобильської катастрофи. Та відлуння тієї біди, що сталася весняної ночі, відчутна через роки. Тоді в закриту зону допускали лише правоохоронців, військових, пожежників. Участь у ліквідації аварії брали й рівняни. Був серед них і Микола Чумак, тепер провідний фахівець відділу нормативно–технічної роботи ГУ МНС в Рівненській області.
...На столі – пожовклі від часу документи. Довідки, медичні картки... Це якраз свідчення перебування на Чорнобильській АЕС влітку 1986 року.
“Я їздив туди тричі, – розповідає Микола Чумак. – Після того, як стався вибух, почалася ліквідація аварії. Спорудили саркофаг... Але треба було, зокрема, проводити роботи з запуску 3 енергоблоку. Власне, саме для цього я й поїхав на Чорнобильську АЕС”.
Необхідні були фахівці, які проводили б пожежно-профілактичні роботи на 3 енергоблоці. Адже на той час його потрібно було привести до належного рівня. Старе обладнання фонило...
“Перед тим як вирушити туди, необхідно було проходити медичну комісію, – пригадує пан Микола. – Зокрема, вимірювали артеріальний тиск. Показник тоді виявився цілком нормальний. А ось за чотири місяці, коли повернувся, тиск вже був 160/95. Лікарі написали, що це спадкова гіпертонія... Тоді не можна було ставити діагнози, які пов’язані з впливом радіації”.
У липні 1986 року комплектували загін протипожежної служби Чорнобильської ОРЗ. Були фахівці з усієї України. Два “Ікаруси” повезли їх у Чорнобиль. По дорозі зупинилися на базі, де видали польову форму. А далі – контрольно-пропускний пункт і тридцяти-кілометрова зона за колючим дротом.
“Нас розмістили у приміщенні дитячого садка. А вранці вирушили на саму атомну електростанцію. Перший день минув дещо хаотично, а потім працювали чітко й злагоджено. Нам видавали дозиметри, таблетки, спеціальний одяг, у якому ми виглядали як хірурги: біла куртка, бахіли, рукавички, чепчики, ну й, звісно, захисні маски. Щоправда, якщо спочатку їх носили усі, то пізніше, трохи звикнувши, дехто знімав. У них було душно, надворі ж літо. Однак згодом переконався, що захисні маски таки давали свій ефект. Без них радіоактивний пил потрапляв у дихальні шляхи й осідав в легенях. Це мало наслідки, – пояснює пан Чумак. – Тоді над запуском 3 енергоблоку працювали дуже хороші фахівці. До речі, серед них навіть було декілька жінок.”
Серед працівників проводили дозконтроль, визначаючи термін роботи. Було встановлено певну норму, скільки рентген може набрати людина. Однак якщо в когось фіксували показники, що перевищували норму, їх не записували.
“Пригадую випадок, коли під час чергування займалися очищенням покрівлі. З неї зняли металеву конструкцію, яку потрібно було розрізати, інакше не поміщалася на КРАЗ. Однак під час роботи виникла пожежа. Черговий, який гасив вогонь, набрав чималу дозу радіації. Це згодом мало значні наслідки для його здоров’я, однак тоді цього не записали, – згадує Микола Чумак. – Взагалі ж, коли ми тільки в’їхали в Чорнобильську зону, поводилися насторожено, прислухалися до відчуттів. Потім дуже боліла голова, просто-таки розколювалася. Але за днів 2-3 це минуло. Почувалися нормально. В загоні працювали медики, які постійно проводили обстеження. У кожного з нас була картка, де записували дані про прибуття на АЕС, а також показники огляду (зокрема, температуру тіла, тиск)”.
Однак люди знали, на що йдуть. Так, на станції працювали фахівці з попереднього персоналу Чорнобильської АЕС, що й під час вибуху перебували там. Пан Микола пригадує, як спілкувався з одним із таких чоловіків. Тоді працівник ЧАЕС говорив, що йому виповнилося 35, однак стан здоров’я у нього – на 70 років. “Знаю, що мені небагато лишилося. Я все-одно помру, то навіщо сидіти й чекати, коли я можу щось робити? А на це місце когось би направили... Краще вже я”, - говорив тоді чоловік.
Пан Микола, на той час інспектор Микола Чумак був на трьох вахтах – із 28 липня до 11 жовтня. А вже на початку грудня третій енергоблок запустили.
“Тоді, коли вперше в’їжджали в 30-кілометрову зону, запам’яталися стиглі вишні за колючим дротом, рясні й темно-червоні. Здавалося, що тут вони були більшими, ніж деінде. Рвати їх, звичайно ж, не можна було, – пригадує чоловік. – А хати, що були над дорогою, невдовзі знесли...”
Тетяна КУШНІРУК,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору