Про колективізацію у наших краях завжди судили по тому, скільки в кого землі, реманенту, худоби, так би мовити, усуспільнили. Чимало людей з гіркотою згадували про цей болючий процес у другій половині сорокових – на початку п’ятдесятих років ХХ століття. А ностальгічні спомини повертали їх у той час, коли вони успішно газдували на своїх десятинах і гектарах. І навіть частково виправдана чисельними здобутками колективна система господарювання не витравила з них одноосібницького духу. А тим часом, навіть у морі колективізації з’являлися острівки нескорених суспільною стихією приватних господарів. Серед них була і родина Полицяків з Борбина.
Усе-таки першу скрипку у непокорі новій системі господарювання грав старший брат Інокентій. Як пригадує його син Олександр, батько затявся, що в колгосп не вступить. І навіть безапеляційно заявив:
- Заяви у колгосп від мене не дочекаєтеся!
Треба віддати належне його стійкості і навіть мужності, коли давав таку обіцянку. А заодно і його братам Панасу та Артему. Чи то газдування на десятигектарному полі відіграло таку роль, чи далася взнаки вроджена тяга керуватися власними господарськими орієнтирами, чи, може, органічне несприйняття нового суспільного ладу із його колективними заморочками, але Полицяки у колгосп так і не вступили. Одного дня представники місцевої влади і колгоспу викосили їхнє поле, скошене завезли на колгоспну ферму. Щоправда, господарям залишили 0,20 га присадибної ділянки разом із садибою.
Але у такому безземельному цейтноті Інокентій Полицяк не впав у відчай. Мав коня, молотарку, культиватора, а ще мозолисті руки, які не цуралися найважчої роботи. Власне, той коник і виручав новоспеченого опозиціонера. Господар справно платив податок за вороного, доглядав його, як дитину, а той віддячував господарю. Скажімо, їздив Інокентій у Цумань, заготовляв і навантажував на віз дрова, а згодом продавав їх в Олиці на Волині.
ПОЛОНИВ П’ЯТЕРО НІМЦІВ
Власне, у життєписі Інокентія Полицяка було чимало цікавих сторінок, вартих уваги письменника-романіста. У Першу світову війну якось захопив у полон п’ятьох вояків кайзерівської Німеччини. Вів ворожих солдат у штаб і в той же час розмірковував про можливі результати геройського вчинку. За таке його могли нагородити “Георгіївським хрестом” і призначити командиром. А командир у розумінні воїна російської армії – це той, хто першим йде в атаку, а відтак ризикує загинути. Звісно, навіть такі геройські перспективи не тішили скромного фронтовика. У воєнному вирі кмітливий і небоязливий воїн «подарував» полонених бойовим побратимам, які все-таки переймалися і «георгіями», і командирськими посадами.
На фронтах «царської» війни Інокентій Полицяк одержав важку контузію. Можливо, ця мітка певним чином була стримуючим фактором для тих, хто був готовий «натиснути» на «єдінолічніка», аби той став зговірливішим і написав заяву у колгосп. А так лише дорікали йому, але не зачіпали.
До речі, після контузії на фронті Інокентій Полицяк довгий час лікувався у військовому госпіталі у Києві. Через тридцять п’ять років він приїде до свого сина Олександра, який у тому ж госпіталі лікувався під час служби у Радянській Армії. Син був у тій же палаті і на тому ж ліжку, що й його батько у революційному 1917 році…
ХРАМ БУДУВАЛИ У ВІЙНУ
У 1941 році Інокентій Полицяк зорганізував односельців на будівництво церкви. Мовляв, іде війна, ніхто не знає, як складеться життя. А з’явиться храм – буде куди зайти і помолитися Богу.
Від слів перейшли до справи. Зрозуміло, що з будівельними матеріалами виникали проблеми, але від задуму ніхто не відступав. Якось із Рокитного борбинці привезли скло на церкву, за яке мали розрахуватися зерном. Якраз те збіжжя на підводах побачили німці і наклали на нього арешт.
Наступного дня вирішувати ситуацію в Острожець подався Інокентій Полицяк. Пояснив чужинцям, що і до чого. Мовляв, тим зерном громада має розрахуватися за скло, привезене на церкву. На диво, німець не заперечував, а навпаки, дав команду з’ясувати, скільки і які матеріали потрібні. За справу взявся начальник управи Соловйов. До того ж, перейнявся цією справою настільки, що навіть заповів поховати себе біля храму у Борбині. До будівництва церкви доклали зусиль багато односельців, у тому числі Федір Сусол – майбутній церковний староста, Дем’ян Козел – касир та інші.
Коли у 1944 році радянські війська визволили від окупантів село, то Інокентій Полицяк вів перемовини з райвійськкомом Богуслаєвим про те, щоб десять борбинців не мобілізовували на фронт, а дали їм можливість завершити будівництво храму. Дипломатичний хист перемовника дав результат: не десятьох, а чотирьох чоловік залишили добудовувати храм: Панаса і Артема Полицяків, Прохора Бутова та Івана (прізвище забулося). Щоправда, з часом їх все-таки не оминула мобілізація. Прохор та Іван поклали голови на полі бою. Кілька десятиліть пам’яткою про них та інших жителів Борбина була церква, яку зводили усім селом…
ДЕСЯТЬ років ЗА ПАТЕФОН
У післявоєний час енкаведисти арештували Петра Поліщука – швагра Інокентія Полицяка. Завинив перед новою владою пан Петро через патефон, якого навідріз відмовився віддати скороспілим поціновувачам чужого майна. Звісно, «господарі життя» як по нотах розіграли оперативну комбінацію, внаслідок якої чоловік поплатився за свою принциповість – його засудили на 10 років таборів. Причому, «пришили» справу, що начебто на подвір’ї Петра Поліщука приземлявся американський літак.
А невдовзі постраждала і його дружина Олександра – сестра Інокентія Полицяка, яку також запроторили у тюрму. Зухвалі дії деяких представників нової влади настільки обурили Інокентія, що він взявся визволяти із неволі сестру. Спакував дві валізи усіляких наїдків і подався у далеку дорогу. Під час розмови із начальником тюрми розповів, за які «гріхи» жінка відбуває покарання. Той уважно вислухав і пообіцяв допомогти.
Додому Інокентій повернувся без валіз, а за декілька тижнів сестра переступила поріг рідної хати. А ось Петро Поліщук загинув у таборах…
За кмітливість, проникливий розум і ділову хватку у селі Інокентія жартома називали «Ленін».
У нього була дочка Віра і сини Олександр, Петро і Василь. Ніхто з них не спокусився на долю колгоспника, хоча пліч-о-пліч трудилися із ними. Донька Віра працювала у ФАПі села Борбин, Василь і Олександр – в автотранспортному підприємстві у Млинові, а Петро – у «Сільгосптехніці» в Острожці. Нині тішиться білим світом лише Олександр Інокентійович, а два брати і сестра уже за межею вічності. У 1969 році пішов із життя і їхній батько Інокентій Полицяк, який за статусом був «єдінолічніком», а за душевним покликанням – колективістом…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів
