Соціальні працівники Рівного спільно з правоохоронцями перевірили 60 відсотків горищ, підвалів, базарів. В результаті було виявлено 442 безхатченки. Неважко підрахувати, скільки в місті неприкаяних, що туляться, де можуть. Як правило, це ті, кого рідні вигнали з дому, люди, які втратили житло в результаті квартирних афер, є й такі, котрі повернулися з місць позбавлення волі, а то й просто п’янички-волоцюги. В Україні соціальні послуги бездомним і звільненим з в’язниці надають аж 94 установи різних форм власності та підпорядкування. Окремі з них набули певного досвіду роботи з громадянами, які не мають даху над головою. Як, скажімо, Рівненський обласний центр із надання допомоги та облаштування на нічліг особам, які не мають житла.
Під назвою “Притулок для бездомних” він відомий з грудня 1989 року. Тут упродовж трьох місяців одночасно можуть перебувати 30 чоловік (п’ятеро - жінки). Атмосфера домашнього затишку допомагає для них призабути “радощі” вуличного життя та колишні поневіряння, хоч трохи відчути себе людьми. До послуг безхатченків – спальні з облаштованими ванними кімнатами, туалетами, їдальня, кухня, медпункт, молільня. А ще мешканці притулку можуть отримати паспорт (більшість із них цього документа не має). При потребі “розживаються” на одяг та взуття, що були в користуванні. Як правило, вчорашні безхатченки не вельми поспішають залишати “свій дім” після місячного перебування, дехто тут живе роками. Після 30 днів досить провести одну ніч на вулиці, щоб знову повернутися сюди. Техто тут мешкає вже по п’ять-шість років...
А прихисток у закладі знаходять не лише рівняни, а й вихідці з Росії, Молдови, з Сахаліну, які не витримали ударів долі. До того ж, мешканці притулку різні за освітнім рівнем. Тут був випускник Ленінградської військової медичної академії, колишній головний інженер Закарпатської облпобуттехніки, заступник директора Київського заводу з виробництва кришталю. Поруч із ними – волоцюги, за спиною в яких двокласна освіта, або й взагалі неграмотні.
Декілька разів бував у двоповерховій будівлі на вулиці Дубенській, де розмістився соціальний заклад. Переконався, усе в ньому тримається на плечах завідувача Івана Кисіля. Обслуговуючий персонал – це вісім чоловік. Вчорашній авіатор має гарних помічників: соціального працівника Оксану Бараболю, медсестру Вікторію Кравчук, кухаря Шолпан Власик. Дивлячись на трудоголіка пана Івана, котрий днює й ночує у центрі, вони також працюють на совість, намагаються відігрівати добротою серця знедолених. Сам Іван Миколайович вважає своїх помічників патріотами, які трудяться чимало, отримують небагато. А працюють поряд з людьми, які прийшли сюди з тюремних нар.
Я недаремно зазначив, що все тримається на завідувачеві. Він п’ять років тому очолив соціальний заклад, що розмістився у приміщеннях, де раніше був дитсадок. Не було ні водопостачання, ні каналізації. Вибиті вікна та двері, брудні стіни, підлога в ямах... На подвір’ї, порослому бур’янами та чагарниками, могли вовки ховатись, а кімнати обжили п’яниці та наркомани. Керівник же мріяв про затишний гуртожиток, пристойне харчування (а обіди були такі, що їх викидали собакам). Це тепер у спальнях – телевізори, картини на стінах, на тумбочках лежать книги, ліжка застелені кольоровими покривалами, а на підлозі лежать килими.
Зробили ремонт (знайшлися майстри-помічники і серед підопічних), “дістали” ліжка, тумбочки, шафи. Тодішній міський голова Віктор Чайка подарував спальні комплекти. У коморі – власноруч приготована консервація. М’ясо тушкують і хліб печуть самі. На обід виділяють п’ять гривень на людину. Однак на столі перед кожним - зелений борщ, каша з м’ясом, салат із капусти, печиво, кава, чай. Притулок міг би прийняти ще 30 безхатченків, якби про заклад належно дбала місцева влада. Натомість цьогоріч коштів буде виділено менше, ніж торік. А благодійників, які допомагають, не так уже й багато. Доводиться шукати підтримки у 13 армійського корпусу, у вищих навчальних закладах міста, у віруючих організаціях.
Урядовці мають намір створити такі притулки в усіх обласних центрах. Ось і їдуть у Рівне за досвідом звідусіль. На видному місці в кабінеті пана Івана – подяка Міністерства праці та соціальної політики “за досягнуті успіхи у вирішенні питань соціального захисту населення”. Та не всі знають, якою працею даються ці успіхи. Гостей найчастіше цікавить, як вдається персоналу контактувати з контингентом, серед якого є чимало осіб з неадекватною поведінкою (ось і зараз у притулку мешкає колишній зек, що провів за ґратами 32 роки). Завідувач не приховує труднощів. Так, був час, коли і йому “гарячі голови” обіцяли влаштувати “чорний день”, спалити легковик, розправитися із сім’єю, самого закатувати в лісі. Але полковник у відставці гнув свою лінію. Був вимогливим. Підтримував тих, які прагнули розпочати нове життя. Головним у ставленні до підопічних обрав довіру та вимогливість. Умовно їхні проступки оцінює “трьома дзвінками”. Можна піти на зустріч і зрозуміти одне-два порушення, та коли скоюється третє – виставляє “героя з притулку”. Тим, які живуть тут довго, допомагає знайти постійний підробіток (вправні штукатури, столярі, електрозварники, художники завжди потрібні на будівельних роботах, у храмах. За домовленістю, кожен із підопічних три дні працює на користь установи. Щоправда, 20 відсотків безхатченків – інваліди. Ось соціальні працівники виступають у кількох іпостасях – вихователь, психолог, юрист.
Чимало доводиться попотіти, щоб відновити документи (паспорт, ідентифікаційний код), чи влаштувати людину в будинок престарілих. Тут допомагає посада помічника голови координаційного комітету захисту прав людини в Україні, яку займає Іван Кисіль. Ось і дзвонять, пишуть клопотання, щоб у знедолених не згасла надія на краще, прагнення стати людиною.
Нерідко з окремих частинок вибудовується ціле. Ось декілька штрихів, що скажуть чимало. Чоловік на ім’я Сергій потрапив у притулок, вийшовши з Городищенської колонії, де відбував покарання протягом 12 років. Саме за ґратами почув чимало гарних відгуків про “Киселеве господарство”. Пройшов медичну комісію, має довідку про звільнення і хоче все розпочати з нуля. Уважно слухав завідувача. Обіцяє дотримуватися порядку, згідний із “Правилами доброти”: вибачати помилки іншим, не жаліти себе, ніколи не заздрити. “Правила чесності” йому до вподоби, зокрема такі: “Коли сказав, то зроби”, “Помилився - визнай”, “Не впевнений – не обіцяй”.
Як буде поводитися новачок – покаже час. Головне, що дещо з його обіцянок співпадає з вимогами внутрішнього розпорядку.
В бухгалтерію зайшов стрункий чорнявий молодик. Олександр дізнався, що у пані Марії вчора був день народження – хоче привітати її, подякувати за доброту. Треба було бачити, як зашарілася жіночка від букетика конвалій, який подарував чоловік. Приємно, коли тебе цінують.
На порозі зустрів 54-річного Юрія. Тут він уже четвертий рік, а сам – аж із Сахаліна. Літа додали розуму, а нещастя для себе більше шукати не хоче. Каже, у притулку добре, краще, ніж у санаторії. Безкоштовно годують, лікують, платити за проживання не потрібно. Думає дотягнути до пенсії, сподівається отримати прописку. А пана Івана назвав рідним батьком.
Подарували завідувачеві електрочайник – передав підопічним, мовляв, для них ця річ більш необхідна. Приніс із дому на роботу килимки, покривала, книги, картини...
Іван Кисіль мав гарну пенсію, непогану роботу, син і донька влаштовані, діждався онуків. А всунув голову в петлю незвіданого. Завзятий, настирливий колишній військовий задумав перетворити закинутий притулок у привітний гуртожиток. І досяг того, чого прагнув. Пишається, що упродовж останніх п’яти років не було жодного конфлікту між підопічними соціальних працівників та мешканцями навколишніх вулиць. Прикипів серцем до нелегкої справи, хоче, щоб безхатченки мали де зігрітися, помитися, пообідати, переночувати, особливо взимку.
Прикро, та бездомність лише завдяки відкриттю притулків і центрів не зникне. Бо насамперед, це проблема суспільства, його моральності. Добре було б, якби байдужість до проблем безхатченків, їх незавидної долі зникла “у верхах”, щоб керівники притулків не ходили з простягнутою рукою, сподівалися не лише на допомогу благодійників, але й отримували її від влади. Йдеться ж не просто про бомжів, а про людей, які схибили, зійшли з правильної стежки...
Василь ЯНОШІ,
Рівне
