Рівне:

Створення та просування сайтів

Стежками душі

Таке життя 01-лип, 2010, 10:569 prov 1 106
У пошуках захмарного і великого ми не помічаємо, як втрачаємо те маленьке, що маємо зараз. Часто не замислюємося над тим, для чого це все потрібно? У повсякденній метушні забуваємо про прості, на перший погляд, речі, про приємні дрібниці і живемо, будуючи плани на завтра, водночас забуваючи про сьогоднішній день.
А, можливо, те, що називаємо “маленьким”, насправді нам найбільше потрібно? Чому увесь час прагнемо більшого, навіть не знаючи, чого саме хочемо. Вперто йдемо до кінця, навіть іноді не маючи цілі, або не помічаючи її, долаємо перешкоди і раптом розуміємо, що до кінця ще дуже далеко. Ми не бачимо кінця, тому що його немає… Постійно чогось добиваємося, і зазвичай здається, що цього мало… Як тільки отримуємо одне, починаємо хотіти чогось іншого, і так буде завжди. Це коловорот життя, і з нього неможливо вирватися, не втративши чогось… А поступатися так не хочеться… Це людська сутність, і її важко змінити… Ми постійно ховаємося за маскою, боячись показати власне обличчя, ми оголюємо своє тіло, але так боїмося оголити душу, ховаємо свої сльози, тому що соромимося показати їх, захищаємося, не знаючи, від чого, і втікаємо, коли відчуваємо, що беззахисні… Ми, як страуси, ховаємо голови у пісок, коли не маємо куди втекти… Боїмося здатися слабкими, тому що не розуміємо, що це і є слабкість, адже сильна людина ніколи не буде ховатися за маскою цинізму, байдужості та монотонності. Не можемо визнати власний страх та безпорадність, ховаємося від почуттів і при цьому стверджуємо, що все добре, ми сильні… Ми посміхаємося, а душу в той час дряпають тисячі кішок, розриваючи її на шматочки… Ми посміхаємося, а серце вистрибує із грудей і намагається достукатися до мозку, щоб надоумити його… Посміхаємося крізь біль і сльози, хоч всі розуміють фальш цієї посмішки… Кажемо, що нам немає чого втрачати, хоча самі знаємо, що це не так… Граємо, наче на сцені, не розуміючи, що бути справжнім - найкраща роль, яку можемо виконати у своєму житті і якої свідомо уникаємо. Не хочемо бути щирими і відкритими, тому що нам завдавали багато болі, не вміємо по справжньому радіти і сміятися, тому що увесь час лукавимо, ми не вміємо бути справжніми, тому що це боляче… І це безглузде існування називаємо життям? Так, ми стаємо успішними, здобуваємо статуси у суспільстві, але втрачаємо більше, ми губимо себе, перетворюючись на роботів, у яких всередині порожнеча. І вона нас поглине, якщо не навчимося бути собою. Так, це важко, боляче, але хто казав, що буде легко? Адже самі називаємо себе людьми, а поводимося, як рослини, які гнуться і ламаються від найменшого подиху вітру, і лише ті, котрі мають міцне коріння, виживають. Ми навчилися їздити, літати, лікувати хворих, але не вміємо робити те, що відчуваємо, бути справжніми і жити, а не існувати. А, можливо, саме цього і слід навчитися?
Вікторія РИЧКО,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору