Якось вичитала приказку: не роби добра, щоб тобі погано не було. Як не заглиблювалася у її зміст, та ніяк не могла втямити: невже від добра, щиро випроміненого із глибини душі, може стати погано. Моделювала всілякі життєві ситуації, та кінці з кінцями не сходилися.
Хто-зна, скільки б ще думала над цим, якби не Віктор Михайлович Олійник – затятий дослідник минувшини ріднокраю із Діброви Млинівського району. Зі своїх краєзнавчих записників на світ Божий витягнув історію, яка певною мірою просвітила мене на тему добра і відплати за нього…
У кінці сорокових років ХХ століття у Війницю зі Східної України прислали дільничного міліціонера Віктора Михайлова, якого у селі називали “уполномоченим”. Він також працював Діброві. І хоч життя тоді було політично складним та економічно важким, селяни не обділяли Вітька (так його зазвичай називали) ні увагою, ні матеріальною підтримкою. Особливо часто навідувався “уполномочений” в хату Прокопа і Теклі Трачуків у Діброву. У післявоєнних нестатках оселя цих працелюбних селян вигідно вирізнялася від односельців, бо справно подружжя газдувало. Як кажуть, був у них хліб і до хліба, сало водилося, мед підсолоджував нелегкі будні буття Трачуків. Зрозуміло, що гостинна сім’я щиро ділилася продуктами з “уполномоченим”, а він полюбляв сюди навідуватися. Милосердна тітка Текля не тільки накривала стіл зі смачними наїдками, а й переймалася тим, як ведеться тут східнякові. Скажімо, у зимову холоднечу обов’язково пропонувала колоші поверх чобіт чи черевиків… Не секрет, що жінка неодноразово пригощала гостя чаркою міцного самогону. І для того, щоб Вітько зігрівся, і просто для апетиту…
БРАТІВ НЕ ОБХИТРуваЛИ
А тим часом “уполномочений” свою справу робив чесно і добросовісно. Одне слово, дарма хліба не їв. Якось у хаті Івана Трачука він із товаришем Слюсаровим, “уполномоченим” з організації колгоспу, обговорювали питання створення у Діброві колективного господарства. Суть їхньої тактики зводилася до того, щоб у хаті Івана розташувати колгоспну бригаду, а головою правління призначити його брата Прокопа. Мовляв, нехай сваряться і чубляться родичі, а ми лишень тішитимемося з такого сценарію.
Однак Іван Трачук підслухав розмову, порадився з братом Прокопом і наступного дня у стінах глиняної хати зробив декілька додаткових вікон. Мовляв, не можу вжитися із тестем і буду розділяти хату. Приміщення із багатьма вікнами “уполномоченим” не сподобалося і бригаду розмістили у хаті Друзюка…
“ЗЛІСНА САМОГОННИЦЯ”
Старожили із Війниці ще й досі пам’ятають, що Вітько ревно брався за тих, хто із колгоспних полів крав колоски. Дивного в тому нічого немає, бо ж не міг він закрити очі на правопорушення. А те, що крали не з розкоші, це, як кажуть, інше питання.
Але найбільше сколихнуло громаду Діброви те, що Вітько віддав під суд Теклю Трачук. Судили її за самогоноваріння. Формально усе за законом, але ж чому закон мовчав тоді, коли тітка Текля частувала “уполномоченого” наїдками і напоями? До того ж, часто за компанію він приводив ще якогось товариша, охочого перехилити чарку. Із п’яної голови, з дурного розуму чи приспаної совісті Вітько 1950 року одним махом поставив крапку у протиправній діяльності Теклі Трачук.
Відбувала покарання “злісна самогонниця” в селі Івання Дубенського району у підсобному господарстві тюрми. Важкою працею щира жінка один рік (саме стільки присудив суд) спокутувала свою провину. А Вітько згодом зник із села, подейкували, він перебрався у Херсонську область. Нині уже нема серед живих і Теклі Григорівни, і колишнього її кривдника. Мене ж чомусь не полишає думка, чи розкаявся колишній “уполномочений” у своєму вчинку? Звісно, відповіді на це запитання не одержу. Зате я певною мірою збагнула приказку: не роби людині добра, щоб тобі не стало погано. Хоча все одно переконана - за добро добром відплатять…
Оксана НАБОК,
Млинівський район.
