Євангеліє від каторжанина для знедолених дітей

... На вулиці туман та мряка. За сорок хвилин шлях від Рівного до Дубна здолали.

Сіра будівля, грати на вікнах, а поверх загорожі — колючий дріт. Це — Дубенська виправна колонія.

— Здайте паспорти, мобільні телефони залишайте в машинах і проходьте по чотирьох! — почувся голос чоловіка років сорока, одягнутого у камуфляжну форму.

Перед нами відчинили двері до приміщення, площа якого не перевищувала одного квадратного метра. Черговий на вході почав розпитувати:

— Ваше прізвище?

— Ящук.

— Яна Петрівна? Стійте поки що! А чому не попередили, що з фотоапаратом приїхали?

— Так ніхто ж не попередив… — знизала плечима.

— Здавайте, — насупив брови черговий. — Потім, якщо дадуть дозвіл, то принесемо на виступ.

Четвіркою довелося пройти грати та ще одні залізні двері. Лише тоді опинилися на подвір’ї. Чоловік, який постійно вказував напрям руху, йшов з нами, при цьому наказуючи:

— Нічого не брати, нічого не чіпати без дозволу!

— А скільки у вас тут населення? — запитала колега.

— У нас тут не населення, а злочинці. Це там — населення, — буркнув і тикнув пальцем на грати та ворота сорокарічний супроводжувач.

— А як вас звуть? — знову допитувалася колега.

— Та мене не треба знати, і так на всіх каналах моє лице показують… — відмовив військовий. — Я тут сам вам буду розказувати. І я скажу, що можна, а що ні. Поки що можна було б сфотографувати центральну грату, бо тільки ця пофарбована.

Поки працівник нам відбуркувався, з’явилися наступні четвірки.

Хтось із приїжджих акторів промовив до заступника начальника з соціальної роботи колонії Миколи Пророка:

— Ось стоїть ваш учень. Пам’ятаєте?

В цю мить всі поглянули на молодого чоловіка, котрий тримав у руках пакет та троянду. Це був Олесь Гусениця, київський актор театру «Постскриптум». Микола Пророк поглянув на Олеся та промовив:

— У мене їх тисячі. Думаєте, кожного пам’ятаю…

— А я пам’ятаю навіть як вас називали, — піднімає вгору кулак, цупко його стискаючи. — Так, по-нашому! Пророк!

— Гм! — посміхнувся пан Микола. — Так це ж моє прізвище.

Цього, виявляється, Олесь не знав. Масовий сміх всіх гостей розрядив обстановку. Нас було трохи більше двадцяти. У такому складі довелося ще минути четверо дверей, і лише тоді потрапили у містечко… дитячу колонію.

Це двір шириною близько п’ятдесяти метрів і довжиною метрів сто. Праворуч від входу знаходиться їдальня, ліворуч — стіна, а прямо — бібліотека, молитовна кімната та клуб, де відбуватиметься вистава. Хлопчаки розгулювали по подвір’ю. Хто з віником. А хто просто так… Одягнені вони були хто як: в куфайки, кепки, взуття у кожного різне. За словами пана Пророка, носити берці вони відмовляються — тяжко і незручно. Зовнішній вигляд засуджених нагадував про часи Радянського Союзу. Доки я споглядала на зону, перед нами відчинили двері з написом «клуб».

Актори готували сцену, а представники засобів масової інформації спілкувалися з Миколою Пророком. Він розповів, що Дубенська колонія є однією з найкращих в Україні. А в’язнична школа зайняла перше місце серед усіх інших. З цього приводу він розповів свою життєву історію:

— Якось до нас приїхала перевірка, і там був мій товариш. Подивився тут все, і каже до мене: «Ідемо нап’ємося, бо у в’язниці краще живуть, ніж у нас».

— Ходіть, я вас кавою пригощу, і бібліотеку нашу покажу, — запрошує бібліотекар Ольга Мирошок. — Хороша в нас бібліотека.

Коли відчинили двері, на нас дмухнув легкий протяг вологи.

— Не зважайте, у нас тут ремонт…

Книг і справді виявилося багато. Полиці стояли по обидва боки проходу, їх було більше десяти. Там можна було побачити і Некрасова, і Шевченка, і Пушкіна…

— Читають хлопці. Небагато, але читають. Часто беруть Пушкіна, бо ж листи дівчатам пишуть про любов. Приходять і кажуть: «Дайте нам отеє про теє, щоб гарно було». Я їм і даю такі вірші, — посміхається пані Миронюк.

— А хлопці після того, як виходять на волю, пишуть листи?

— От зараз покажу, — шукає в шухляді бібліотекар.

Цей лист прийшов без зворотної адреси. Починає читати. Очі пані Ольги набираються сльозами:

— Мамкою мене називають. Мама Оля — кажуть. Часто порадитись прийдуть… Кожного так шкода стає…Ми мирно живемо!

На годиннику було за двадцять одинадцята і ми піднялися до клубу. Зайняли зручні місця у другому ряду і чекаємо початку, а в голові снують різні думки: «А як ці діти будуть заходити? З охороною чи як? А що, якщо будуть бунтувати? А їх будуть розсаджувати?»

Годинник показував одинадцяту і хтось із вулиці крикнув: «Заходять!». Хлопчаки по черзі, один за одним почали входити в зал. Кімната, розрахована на триста чоловік, була майже повністю заповнена. В залі відчувався запах диму, сталі, металу та вологи, що створювало дискомфорт і нагадувало, що сьогодні ми не в ложі, а в виправній колонії — «червоній зоні», як кажуть на жаргоні.

Почалася вистава. Це був спектакль про в’язничне життя. Більшість акторів — колишні ув’язнені, тому грали самих себе. І коли вони помирали та плакали, серце щеміло і в горлі пекло. Ставало холодно і по тілу бігли мурашки.

Після вистави керівник театру Володимир Сокол представляв кожного учасника виступу. В одного актора термін ув’язнення — 15 років — за вбивство, у другого — 10, третій відбув 3 роки за наркотики, у четвертого 17 років в колонії... Наостанок залишився молодий актор — той таки Олесь Гусениця:

— Я розумію вас, пацани, на сто відсотків. Бо ці стіни для мене відіграли в житті важливу роль. Але я повірив у Бога. І сьогодні, зараз, я зніму цю куфайку, в якій грав, і поїду додому, а ви лишитесь тут. І не треба казати, що «на манєже одні і тє же». Немає такого принципу. Повірте.

За п’ять хвилин пан Олесь розповів про те, що в його житті за сім років позбавлення волі було різне, однак нині в нього все добре.

Зал охопила тиша…

Після виступу кожному хлопчаку вручили подарунок. І не лише цукерки, а пакуночок, де були засоби гігієни: зубна щітка, паста, мило та інші речі.

Вони пішли на обід, щоб далі відбувати покарання…

Яна ЯЩУК

Дубно