Повернувся додому лише в листах

Успішно виконавши в складі розвідзагону бойове завдання, 21 квітня 1987 року заступник комбата капітан Костянтин Прокопчук із підлеглими повертався на базу. Трагедія сталася у небі поблизу містечка Таринкот: у підпаленому „Стінгером” вертольоті знаходилося 15 десантників.


Офіцер сидів найближче до виходу, але і в небезпечну хвилину насамперед думав про бійців, виштовхував тих, які були поруч. Сам смижанин, на жаль, вистрибнути не встиг. Пізніше лише по руці з іменним годинником однополчани впізнали останки капітана. За сім місяців служби в гірській країні він був удостоєний ордена „Червона зірка”, двох орденів Червоного Прапора, Почесного знака військової присяги. А ще залишилися після нього листи, в яких, власне, і повернувся син до матері.
Чи міг земляк не виконувати „інтернаціональний обов’язок”, не піддавати власне життя небезпеці? Міг, і причини для цього мав вагомі. Дійсну службу проходив молодший брат. Мати – вдова. На вмовляння неньки розсудливо мовив: „У се розумію: і що війна нікому не потрібна, і що афганці вважають нас окупантами. Якщо я не піду, то тебе тут „задушать”, та й мені життя не буде...”
У відомого барда Олександра Розенбаума „Монолог пилота „Черного тюльпана””. Її часто виконують, та не всі знають, що народився твір після згаданої трагічної квітневої події. Чув і я цю щемливо-тривожну пісню під час презентації книги „Син повертається до мене у листах...” у Дубенській районній бібліотеці. Побачила вона світ у Луцькому видавництві „Медіа”. Тираж розподілили між навчальними закладами та книгозбірнями району. Книга має всього 32 сторінки: невеличка розповідь-довідка журналіста Юрія Шесталюка про офіцера, слово матері до читачів і 20 листів капітана до пані Ганни та брата Володимира. Доповненням цих матеріалів став спогад Валерія Лобова з сусідньої Хмельниччини (воював у одній роті з полеглим), адресований у смт Смигу. З нього дізнаємося, що заступник комбата „голубих беретів” був відважним воїном, вправним спортсменом, любив дітей, боляче переживав втрату бойових побратимів, користувався заслуженим авторитетом у підлеглих, любив життя і мріяв про радісне завтра.
Читаєш написані Костею листи – огортають двоякі почуття. Насамперед, автор – постать непересічна. Виріс у сім’ї, де військові були в пошані. Батько, пан Василь, служив прапорщиком в Білій Церкві, що в сусідній Тернопільській області. Стежкою батька пішов старший з синів, закінчивши Київське вище командне училище. Там він здружився з поетом Олександром Стовбою, живою легендою, Героєм Радянського Союзу, який згодом теж загинув у Афганістані. Спортивну майстерність наш земляк шліфував з допомогою відомого в минулому легкоатлета Бориса Даурцева, виконав норматив майстра спорту в військовому триборстві. Йдучи на війну, сказав наставнику пророчі слова: „На рідній землі ніколи не знайду свою смерть. Якщо загину, то лише в чужому небі”. Навіть пляшку витриманого коньяку залишив тренеру, пообіцявши відкоркувати після повернення на батьківщину. Не судилося дотримати слова. Він тужить за рідним краєм, ділиться планами, тепло згадує улюблених вчителів, односельців, з нетерпінням чекає відпустки. Як зрадів командир дубовому листочку, вкладеному матір’ю в лист: „Коли взяв його до рук, відразу вловив запах нашого смизького лісу, його трав, почув спів птахів, уявив плескіт озерця на Стрілках. Стало трохи сумно, бо тут природа зовсім інша: навколо пустеля та гори. І все це жовто-коричневе”. В листах офіцера – непідробна турбота про одиноку неньку, про брата, якому після армії ще треба знайти місце в житті. Заспокоював рідних, що все буде гаразд. І часто згадував дитинство: рибалку на дзюркотливій студінці, збирання грибів, горіхів, шкільні походи, футбольні баталії. Дитяча пора згадується воїну, як гарний сон.
Та в листах відчутна й тривога. Костянтин Прокопчук пише: „Нас нікуди не пускають. Сиджу, як у клітці” (йдеться про пересильний пункт у Кабулі)... „Серце так хвилюється, коли бачу, як літак летить на Союз” (після двох місяців перебування в Кандагарі)... „Якщо чесно, то ми не віримо в перемир’я. Дуже хочеться вдихнути рідного повітря. Страшенно сумую. Немає кращого краю, ніж Україна” (з новорічного листа)... „Мабуть, незабаром мене переведуть у Шахджой. Буде більш спокійно, бо начальник штабу займається тільки мирною роботою” (написано за 20 днів до загибелі)... „Позиції душманів у Кандагарі сильні, наші і не думають послаблювати” (з листа за 10 днів до злощасного 21 квітня).
У Афганістані Костянтин посміхався дуже рідко. Після жорстоких боїв офіцери і солдати мріяли про справжній мир та спокій. Тим часом роту, капітана Прокопчика визнали кращою за всіма розділами бойової підготовки, а командуючий армією вручив офіцеру годинник „Восток”. “Та головне — кожен день наближає мене до відпустки, в яку планую піти 10-20 липня”, писав він. Але піднесений настрій затьмарила новина: генерал Варенников затіяв чергове „бойове шоу”: надати продовольчу допомогу населенню, що біля містечка Таринкот. Щоправда, „шураві” (радянські солдати) ніколи не контролювали цю місцевість, а духів там, немов акул у Саргасовім морі, без численних жертв спецназу, що мав використовуватися не за призначенням, не вирватися із цього „бермудського трикутника”.
Капітан, як і інші офіцери, розумів, що для багатьох юнаків операція задля вдоволення генеральських амбіцій може бути останньою. Боляче за солдатів, які стануть „гарматним м’ясом”, гірко від плачу матерів, яким повідомлять жахливу звістку. Ось і з’являються рядки в листі до брата Володимира: „Химерне видиво вимальовує ущелину, до якої приповз смертельно поранений Саша Стовба. Його криваві сліди вдосвіта змивав дощ, немов припадав у плачі над молодим скаліченим тілом. Я тихо (вночі) плачу в ліжку. Отож твій брат може бути зовсім м’яким, незважаючи на те, що служить у „голубих беретах”. Іноді сили зраджують, і я зовсім „розклеююся”, але це буває рідко”.
Задовго до операції, на яку вирушили з полуночі, Прокопчук наперед тужить і прощається. Ось рядки з передостаннього листа: „Мамо, дорога моя, листа твого отримав, дуже дякую. Сьогодні 1 квітня – День сміху, але в мене настрій поганий, і зовсім не до сміху. Ніби і підлеглі всі живі, і в роті порядок, але щось мені дуже сумно... Сподіваюся, пройде”...
А генерал, для якого спеціальним рейсом доставили з Росії двох корів (молочка йому захотілося), таки не відмовився від безглуздої операції, що нічого, крім жертв і каліцтва, не принесе. Про це капітан щиросердно розмовляє із земляком Олегом Онищуком, а ще розпитує товариша про дім, Україну, і його засмагле обличчя сіяє від щастя.
І знову Костю переслідує передчуття, ніби підстерігає його щось лихе. Не на землі, а в небі. Тому, сідаючи у вертоліт, йому завжди стає не по собі. Через чотири дні наш земляк у складі розвідзагону вилетів на бойову операцію, останню в житті.
Відтоді минуло майже чверть століття. Чи пам’ятають у Смизі про чорнявого сміливого юнака? Голова селищної ради ветеранів Надія Рудь каже, що не забули односельці загиблого в Афганістані. У місцевій школі оформлено куток його пам’яті, де виставлено шинель офіцера, фотографії та його зошити. Одна з вулиць Смиги носить ім’я Костянтина Прокопчука. Щороку відбувається футбольний турнір на кубок офіцера-десантника. В ньому беруть участь команди Дубенщини та Шумського району (Тернопільщина). Ще один турнір його пам’яті, щоправда, шаховий, відбувається у Дубенській виправній колонії. За свідченням заступника начальника із соціально-виховної роботи закладу Олега Лакуса, щоразу 30 вихованців зі всіх відділень упродовж місяця борються за перемогу. Кубок переможцю вручає мати Костянтина пані Галина та голова районної організації афганців Анатолій Пожарський. І тут пам’ятний турнір – традиційний.
Прикро, що не всі земляки матеріально підтримали прагнення матері зберегти світлу пам’ять про сина. Книжка вийшла накладом усього в 300 примірників. Одна з лубенських “бізнес-леді“ холодно поцікавилася в пані Ганни: „То за скільки продаватимеш книжку?”. Це була друга образа згорьованої неньки. А першу їй нанесли при врученні ордена „Червона зірка”, давши зрозуміти, що нагорода незаслужена, ледь не вкрадена. Ось так дехто оцінює молодече життя, віддане в ім’я амбіційних „бравих вояк” із червоними лампасами, які відсиджувалися у високих кабінетах.
Василь ЯНОШІ,
Дубенський район.