Червоний командир був родом із Садів

Останнім часом розкрито чимало „білих плям” нашої історії. Так, належно пошановано постаті, про яких замовчували через ідеологічні міркування.Йдеться, зокрема, про діячів національно-визвольних змагань. Широкому загалу стало відомо про життя й діяльність борців за незалежність України, які пройшли крізь муки комуністично-червоних таборів смерті - ГУЛАГів, незаслужено таврованих вироком „ворог народу” чи „бандит”.


Відбулася певна переоцінка подій. Але і тут є негатив: замовчуються діяння тих, котрі знаходилися по інший бік барикад, по-своєму служили Україні, боролися за краще майбутнє рідного краю. І це теж наша історія, а з неї, як із пісні, не можна викинути жодного слова.
Перегорніть літературу про буремні роки на початку минулого століття. Тоді Рівненщина була ареною запеклих боїв: між радянськими військами, білополяками та німцями, а ще – петлюрівцями і зунрівцями. Чимало можемо дізнатися про командирів Першої кінної армії Семена Будьонного та Клима Ворошилова, командирів Таращанського полку Миколи Щорса та Василя Боженка.
Та нічого не дізнаєтеся про ще одного командира131-го Таращанського полку – Миколу Прокопчука, прізвище якого замовчувалося, було заплямоване безпідставною кличкою „шпигун”. І лиш зараз вдалося розставити крапки над „і”. Допомогли в цьому документи, які знайшов у Дубенському державному історико-краєзнавчому заповіднику. Щоправда, про Миколу Прокопчука була згадка в книзі „Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область”, виданій у Києві 1973 року, в нарисі про Дубно. Там сказано, що з наближенням Червоної армії до повітового центрув 1919 році активізувалася революційна боротьба. Так, 17 травня повстали робітники, солдати й селяни. А через три дні Таращанська бригада разом із повстанцями, яких очолював Прокопчук, Рикун, Бондарчук, вбили петлюрівців.
Це, власне, і все, що було відомо про Миколу Прокопчука, уродженця села Сади. Тим часом, уже в лютому 1918 року він командував Крем’янецьким червоним партизанським загоном, що відзначився в боротьбі з гайдамаками, а в березні цього ж року взяв під своє крило і дубенські партизанські загони. Пізніше вони влилися в Таращанську бригаду, А Прокопчуку довірили керувати полком. Очолюваний ним підрозділ не пас задніх у бойовій і тактичній підготовці. Недарма вище командування рекомендувало командира на посаду комдива.
Військова кар’єра нашого земляка була стрімкою і вдатною. Починав її у 1919 році на посаді командира батальйону 392-го полку, в1920 році став командиром цього полку, а в 1922 році – командиром 121-го полку. Через рік успішно закінчує вищі командні курси старшого і середнього командирського складу в Харкові, а в 1927 році – аналогічні курси в Москві. У 1929 році прийнятий в ряди ВКП (б). Далі були посади начальника штабу 44-ої дивізії, згодом помічника командира 99-ої дивізії, а в 1932 році стає командиром 96-ої дивізії.
У „Біографічній довідці” до персональної справи зазначено, що в бою під Олевськом отримав легку контузію; одружений, має двох синів; нагороджений орденом Червоного прапора, як відзнаку отримав шкіряний костюм, золотий і срібний годинники від командира військами УСО.
Навіть скупі рядки довідки з відстані часу дають можливість судити про Миколу Прокопчука як командира та адміністратора. Отже, очолив 96-у стрілецьку дивізію 10 грудня 1932 року. Зарекомендував себе вольовим та ініціативним. Багато зробив для поліпшення матеріального забезпечення, стройової та бойової підготовки підрозділу. У характеристиці комдива - одні плюси. До призначення на цю посаду був начальником штабу 44-ої Київської стрілецької дивізії. Мав зауваження за „діставання спирту для штабу та систематичної пиятики”, що призвело до перевитрати коштів у сумі 28 тисяч карбованців на рік. Та й зі здоров’ям у нього не все було гаразд: чоловіку видалили нирку, друга теж була хворою, тож не міг довго їздити верхи. Виникали пропозиції призначити його начальником відділу окружного чи центрального апарату.
Як засвідчують документи вищої атестаційної комісії при РВС СРСР, „дивізією командує і навчанням керує добре, посаді відповідає; з усіх видів бойової підготовки дивізія мала оцінку „добре””. Щоправда, комдиву „вказано на те, що мало уваги приділяв п/о”.
Надворі був злощасний 1933 рік, розпочалася „чистка кадрів”. Командира дивізії теж декілька разів пере провіряли. Зостався витяг протоколу засідання парткомісії від 24 вересня 1933 року. Микола Прокопчук свідчив, що сім’я, в якій народився 2 грудня 1896 року, була дуже бідною, тому наймитував. Служив у армії рядовим у військовій артилерії. Після Лютневої революції дістався із Бессарабії на батьківщину, в Дубенському повіті організував партизанський загін, закінчилася громадянська війна – почав здобувати спеціальну військову підготовку для командного складу. Сім’я в той час жила в рідному селі, що було під владою Польщі. Про неї чоловік нічого не знав.
Червоні комісари стали пильніше приглядатися до комдива у пошуках ворогів народу. А недоліків при бажанні завжди можна „накопати”. Перевірки слідували одна за одною. І вже через рік, у 1934-му бойова підготовка дивізії була лише „задовільною” через „недостатнє керівництво і слабкий контроль командира, в діяльності якого малось багато драматизму”. Упродовж 1935-1936 років Прокопчук поліпшив бойову підготовку підрозділу на „відмінно” та „добре”. Командира оцінювали як добре підготовленого, з великим досвідом. З такою оцінкою підлеглого був згідний і командуючий військами Йона Якір.
Особисте знайомство Прокопчука з Якіром зіграло злий жарт із нашим земляком. Як відомо, командуючий військами був заарештований і за вказівкою Сталіна розстріляний у 1937 році. Стосунки двох військовиків були підставою звинуватити Прокопчука в шпигунстві.
А почалося усе після заяви старшого інструктора Полякова корпусному комісару, члену Військради КВО щаденку. Заявник „пригадав”, що влітку 1935 року Прокопчук із начальником 8-ої школи військових льотчиків літав із Одеси на якусь нараду до Якіра. Їх літак на зворотному шляху зробив вимушену посадку в Румунії. Архіпильний комісар-інструктор ­запідозрив, що вимушена посадка – справа не випадкова. Та й бойовою підготовкою Прокопчук займається слабо, натомість підтримує зв’язок із ворогом народу Сабліним. Була заява і від члена ВКП (б) з проханням перевірити: можливо, Прокопчук виконував завдання ворога народу Якіра.
Протокол засідання парткомісії дивізії нагадує судилище. Прокопчука звільнили з посади, виключили з рядів ВКП (б). Звинувачення тягнуло на розстрільну статтю: „вредительская работа в деле руководства боевой подготовкой дивизии, … очковтирательство, … всячески насаждал вредительские методы работы, … культивирование солдафонства… игнорирование парторганизации”.
Командир дивізії визнав, що в його роботі були окремі недоліки, та пред’явлені звинувачення відкинув. Можна лише здогадуватися про його подальшу долю, як і про долю дружини та синів, які загинули в таборах ГУЛАГу.
Незавидна доля випала вихідцю із Садів, який добровільно емігрував у Східну Україну. В селі нині мало хто пам’ятає про колишнього наймита, який піднявся службовими сходинками до командира дивізії, отримавши генеральське звання. Із 52 прожитих років 20 віддав армії. Чому ж дубенчанам належно не пошанувати непересічного земляка?

Василь ЯНОШІ,
Дубенський район.