Збудувала капличку на власному обійсті

У в’язниці схудла до 38 кілограмів

На початку 30-х років минулого століття купили Бондарці поблизу Придорожнього на хуторі 10 гектарів поля і шмат лісу. Працьовита сім’я обжилась на новому місці, навіть хлів за лісом покрила, придбала єдину навкруги жниварку. А ще пан Герасим і пані Кулина вчили дітей любити рідний край, не миритись із кривдою, бути чесними і справедливими. Усі четверо юних хуторян прагнули прислужитись громаді. Марійка після закінчення педучилища сумлінно вчителювала в Загорцях. На обласних курсах і познайомилась із колегою Миколою Боришкевичем із містечка Степань. Жадоба до знань вела закоханих життєвою дорогою: дівчина стала студенткою Кременецького учительського інституту, а юнак вступив до Рівненського педінституту. Бачачи несправедливість більшовицького режиму, відчуваючи посилення русифікації, зневажливе ставлення червоних зайд до поліщуків, Микола написав викривального листа-вірша, в якому дісталося і Москві, і комуністам, і місцевим лакузам. На хлопця «настукали», і пильні чекісти «загребли» його. Суд був швидким, жорстоким і несправедливим: смертна кара. Правда, пізніше вищу міру замінили аж 25 роками каторги. І опинився гарячий бунтівний студент у селищі Холодному Магаданської області. А Марійка… раділа вироку: живим зоставсь коханий. Та їй доля готувала не легші випробовування. «Взяли» її в 1947 році, перелік «злочинів» студентки був чималенький: розповсюджувала листівки, читала заборонену літературу, не донесла на односельця Степана Мойсейця, що той націоналіст. «Приписали» дівчині 10 років таборів. Сиділа в горезвісному Кенгірі (Казахстан), де умови для засуджених були особливо нелюдські. Через рік важила 38 кілограмів, тачку з десятьма цеглинами не могла везти. Потім був табір у Спаському, де її, «доходягу», від смерті врятували сердобольні черниці.

Вишивали ікону всією камерою

А перед присудом-вироком «тройки» вчорашня вчителька дев’ять місяців відбула в Рівненській в’язниці. Там заприятелювала з трохи старшою за себе Павлиною Шашкевич із села Красна Гора, що на Дубенщині. Аби скоротити страшні години між допитами, подруги взялися вишивати, хоч не мали звичних ниток і голок. Коричневих ниток насмикали з хустини, пожертвуваної котроюсь арештанткою. За основу пішов шматок біло-рожевого шовку блузки Павлини; силует Сина Божого в терновому вінку на нього нанесла Павлина Шинкарук із села П’ятигори, що неподалік від Рівного. А голку змайстрували з… риб’ячої кістки. Нелегко було працювати таким інструментом, але мали мету, терпіння, наполегливість. Майже три місяці витратили, поки крадькома від наглядачів не закінчили іконку. Зате скільки було радості в камері, коли зав’язали останні вузлики!

Роботу ховали від злого ока. Потім підшили до зворотньої сторони плаття; далі скрутили в невелику трубочку, запхнули у дірку фуфайки. І помандрувала іконка-вишиванка з невільницями на заселення в далекий Казахстан. Її наклеїли на картон. Крадькома молились на Ісуса Христа, співали в релігійні свята псалми. Як правило, починала божественний твір котрась із волинянок, а потім включались й інші.

А в грудні 1951, коли Марії Бондарець виповнилося 25 років, подруги їй подарували найдорожче, що мали. Ви вже здогадались, що то була ікона. І колективне побажання: «Дорогій іменинниці на честь ювілею дарують політв’язні. Будь здоровою і щасливою з коханим Миколою. Цього тобі зичать Катя П’ятенко (Корець), Стефа Савдик, Розалія Ковалів (Дрогобич), Галина Безмуда, Павлина Шашкевич (Дубно), Наталія Кукелко, Віра Деркач, Наталія Протос (Кременець), Павлина Шинкарук (Рівне), Люда Яремчук, Надія Яцюк (Вишнівець)».

Чотири роки нічого не знала про Миколу. Та настав день і передали з чоловічої частини табору шматок цигаркового паперу, списаний рідною рукою. Плачучи від щастя, ще і ще перечитувала багатозначні рядки: «Кохана, тримайся, вірю в щасливу зустріч і радісне майбутнє».

Заповів побудувати каплицю

Лише в 1956 році їх звільняють. Наступного року приїжджають на батьківщину і одразу одружуються. Чоловік влаштувався на фабрику художньої галантереї, пані Марія стала вихователькою в дитбудинку. Побудувались у древньому Дубні. Радували сини Ярослав і Василь, онуків дочекались. Гордилося подружжя, що Україна стала незалежною, вбачали в цьому і частку своїх зусиль. Значить, боролися недарма. Та роки, проведені за колючими дротами, далися взнаки. Хворів пан Микола, вісім років тому закінчив земний путь. Перед смертю сказав дружині:

— Давай залишимо пам’ятку, що вижили всім смертям на зло і вшануємо тих, які загинули в таборах.

Виконуючи заповіт чоловіка, пані Марія збудувала на власному обійсті каплицю, аби нині живущі пам’ятали земляків, котрі не повернулися із сталінських катувань. Сама ніколи не забуде нескорених, зокрема Катерину П’ятенко із села Сторожів Корецького району, Гану Фесок із селища Глинськ, Михайла Ярого із села Івання, що в Дубенському районі …Список був чималий, бо тисячі патріотів поклали життя на алеї Незалежної Вітчизни. Міська рада назвала одну з вулиць Дубна іменем Миколи, належно оцінюючи життєвий подвиг земляка.

Хвороби дошкуляють старенькій. Та не відмовляється, коли запрошують на тематичні вечори. Розповідає юним про тяжку участь у національно-визвольному русі, вчить їх любити рідний край. І глибоко переконана: мініатюрний храм у її обійсті та вишита у в’язниці ікона стануть своєрідними оберегами і символами віри в краще майбутнє. І спалахують від спогадів побляклі очі, розправляються придавлені роками плечі, дзвінкішає голос.

Василь ЯНОШІ

Дубно