Як дружина протокол дописувала

Кажуть, що в новорічну ніч відбуваються найдивніші пригоди. Про одну з таких передсвяткових чудасій почув від сивовусого сусіда Тараса, колишнього чергового міського відділу внутрішніх справ, яку записав дослівно.

До пенсії мені залишалось служити небагато. Коли випало чергувати 31 грудня, навіть зрадів. Удома – передноворічні клопоти, час тягнеться в очікуванні північних курантів, а тут звична справа – біля телефонних апаратів. Зміна - як зміна. Напарником – стажер, курсант Львівського міліцейського училища. Десь після 21-ої порідшали дзвінки. Хлопчина заглибився в ілюстрований кольоровий журнал, а я все поглядав на годинник, аби вчасно поздоровити своїх: дружину, сина, невістку, внуків. Та не знали ми на той момент, яку детективну історію доведеться розплутувати. Розбирались у ній якихось півгодини, а сміялись потім ледь не до ранку. Упускаю деталі, головну канву можна викласти в такому варіанті. Як про неї дізнався, хай залишиться професійною таємницею. Мешканця Грабника бухгалтера Івана П., знаю давненько. У подружньому житті чоловік сповідував принципи: “В чужу дружину чорт бочку меду вклав, а в рідну - ложку дьогтю”. Відповідно до нього й поступав: не минав жодної спідниці, умів виплутатись з будь-якої халепи. Коли Івана привіз із пологового будинку, якийсь час радувався карапузом-синочком, занурився в сімейні клопоти. Але поки “холостякував”, устиг “накинути оком” на безвідмовну молодичку із сусіднього економічного відділу, котра відгукувалась на його залицяння, ще й підштовхувала до рішучих кроків, пропонуючи “ згадати молодість”.
У передноворічний вечір дружина пішла до матері за молоком. Аж тут обізвався телефон. Зі слухавки лунав звабливо-солодкий голос: “То, що, Ваню, згадаємо молодість?” Це як своєрідний пароль. Означав цей вислів: “Мій до 3 січня – у відрядженні. Чекаю. Зараз. Цьомаю!”
Коли прийшла дружина, Іван уже зав’язував краватку, заклопотано поглядаючи на годинник. Сказав, що мусить перебігти на роботу, бо щось у річному звіті не витанцьовується. Поки на столі з’явиться святкова вечеря буде вдома. Можливо, ще й раніше.
Дружина турботливо поправила на шиї чоловіка власноруч вив’язане кашне й попрохала: “Не влипни в якусь історію, повертайся скоріше”. Іван ще встиг у черговому магазині купити пляшку вина, кілограм апельсинів. І ось заповітні двері. За ними чекала розпашіла від хвилювання Вікторія. Злилися в палких обіймах. Що було далі? Було все: і компліменти, і тости, і любовні веселощі. Притулившись головою до тугенького плеча господині, Іван тоскно каравсь: “Боже, чому так не розумно паруєш, чому не випала мені отака козир-дівка, чому маю вікувати з тихонею Оленою?”
Громом пролунав електричний дзвінок. Вікторія, метнувшись до дверей, заглянула у вічко, сполотніла:
- Чоловік!
Ще встиг Іван схопити светра, натягти шкарпетки, кинувсь до вікна (добре, що квартира на першому поверсі) і вистрибнув у садок. А Вікторія вже обіймала чоловіка. Петро радісно повідомив, що зробив усе, аби 31 повернутися до дому. Побачивши заставлений наїдками й напитками стіл запитав:
- Ти сама? Чому так розчервонілась?
- С-с-с-ама. Червона, бо тобі рада.
Схилившись на плече чоловіка, повідала неприємну історію. Будинок знаходився неподалік автостанції. Десь годину тому попросивсь до хати “напитись води” якийсь пасажир.
- Чому впустила незнайомого?
- Пожаліла. Он і ти був у відряджені. Може так само десь скучав. Як впустила, запросила до столу. А він не тільки остограмився, але й приставати почав. Ото врізала добре йому, що аж без куртки й взуття вискочив. Хай начувається, нахалюга.
Чоловік нетерпляче мовив:
- Давай подзвонимо до міліції. Босого й роздягненого, його швидко знайдуть серед пасажирів.
Як не відраджувала Вікторія чоловіка, той таки подзвонив. Стажер порадив принести залишені речі у відділення міліції.
По-своєму відбувалися події в сім’ї Івана. Ніби й мороз був не міцний, і від автостанції до хати - якихось 2 кілометри, але поки діставсь напівроздягнений чоловік рідного обійстя — геть замерз. Заохала сердобольна Олена, почала розпитувати. Чоловік повідав, що по дорозі через парк на нього напали троє лобуряк і забрали куртку, шапку, роззули. Оце в шкарпетках прибіг. Що міг зробити проти трьох нападників?
Була гаряча ванна, були й 100 грамів (для зігріву), але була й пропозиція дружини: “негайно йти в міліцію, хай шукають розбишак”! Чоловік став віднікуватися: “нікуди не треба йти, та і як знайдуть зловмисників” ? Олена й тут знайшлася: “Кашне я впізнаю серед сотні подібних, сама в’язала”. Іван із пересердя кинув, аби сама йшла в міліцію. І Олена пішла.
Першим двері відчинив невисокий опецькуватий чоловік. Витер запітнілі скельця окулярів, запитливо глянув на мене. Я закінчував розмову з родиною, кивнув у бік Сергія. Поклавши трубку одним вухом почав прислухатися до розмови: “Кашне саморобне... черевики коричневі, на правому відсутні верхні гачки, куртка...”
Скрипнули двері, розрум’янена молодичка відразу кинулася в бій:
- Ви тут сидите, а людей на вулиці роздягають.
Оглянув її поглядом, щось не дуже схожа на “роздягнену”. Чоловік у окулярах дипломатично запропонував:
- То, можливо, послухаємо даму?
Стажер розпочав звичне: що й де трапилося, чи є свідки, що зникло, як упізнати речі?
Бачу полізли в Сергія очі на лоб, здивовано зиркає на скаржницю. А жіночка аж захлинулась, побачивши на столі “речові докази”:
- Звідки у вас взялися оці кашне, куртка, черевики?
Довелося Петру ще раз переповісти про почуте вдома від благовірної. Бачу, аж побуряковіла молодиця, зиркнула на інтелігента:
- А де ваша дружина працює?
Одержавши відповідь, схопила речі в оберемок, - і до дверей. Розгубившись, стажер навздогін:
- Чекайте, я ще не закінчив протоколу!
- Не треба, вибачте за турботу. Сама його допишу вдома.
Хочете знати закінчення історії? Тиждень сидів удома Іван, заліковував “рядки протоколу” на обличчі від нігтів роздратованої половини – тихоні. Вікторія сховалася від матері в селі. Аби перебути бурю.
Я запив, чи можна надрукувати матеріал про цю придибенцію? Хитро посміхнувшись у вуса, “вічний черговий” підморгнув:
- Чому ж не можна? Скоро Новий рік, значить, не виключні подібні історії. Тільки обов’язково додайте пересторогу мудрих людей: у літку скочиш у гречку – бджоли покусають, взимку скочиш – дружина “протокол складе” і без міліції.
Василь ЯНОШІ,
Рівне.