Рівне:

Створення та просування сайтів

Сповідь зболеної душі

Особливий погляд 17-лют, 2011, 12:099 Lobanovskiy 1 278
Жодна людина не знає достеменно, скільки відведено їй на віку. Дослідники феномена довголіття шукають витоків йогою, пропонують різноманітні рецепти, аби здолати старість – оцю, за влучним висловом польської актриси Барбари Брильської, трагедію і оце свинство.

Познайомившись із пані Марією, ще раз переконався, що добра людина – на особливому рахунку в Господа Бога, та й секрети довголіття – не за сімома замками таємничості: за дітьми, клопотами, працею ніколи скучати, ні з ким не сварилась, намагається іншим робити добро, бо Всевишній це помітить і по-своєму, довгими літами винагородить.
Що таке 85 років за плечима? Уява відразу малює згорблену постать, згорьовану особистість, замучену пережитим, скарги на недуги. А тут – інша картина. Розмінявши дев’ятий десяток, рівнянка радує знепідробними оптимізмом та радістю. Знаєте, де з нею здибався? На одній з алей міського парку ім. Шевченка, де збирала склотару. Правда, вона не скидалася на бомжуватих потрошителів урн зі сміттям. Невеличка ростом, обличчя, хоч і в зморшках, та ніби молоде, з благородними рисами. Потім виявилось, що нова знайома любить жарт, має добру пам’ять. Спочатку в душі ворухнулась жалість: скрута заставляє пенсіонерку тягати сумку від урни до урни, радіти кожній плящині. Та, виявилось, - все просто і водночас цікаво. Пенсіїї їй вистачає на найнеобхідніше, а «полювання» в парку – своєрідний відпочинок. Пройдеться його алеями, з добрими людьми перемовиться словом, отак і час швидше летить. Після ревізії чергової урни, погодилась посидіти на лавочці, не відмовилась від порції морозива, запропонованої дружиною. Розговорились.
Родом Марія Т. із села Жорнів, що на Дубенщині. Мати померла, батько одружився удруге. Не так легко було прогодувати десять ротів. Старшенькій довелося сповна пізнати лиха. З радістю погодилась піти нянькою до євреїв у Рівне. Двох хлопчиків випестувала у Ферсманів, які пізніше допомогли працьовитій, кмітливій дівчині влаштуватись робітницею у млині, знайти житло.
Мати дає життя, а роки озброюють досвідом. Вмій прощати помилки іншим, нікому не заздри, радуйся кожному прожитому дню, бо, хто знає, що дасть Бог завтра. Щастя, немов здоровя : коли його не помічаєш, значить воно є. Прикро лишень, що не всі оточуючі сповідували ці канони доброти, а навколишній світ виявився далеко не ідеальним.
Наприкінці 1941 року сімю Ферсманів погнали в урочище Сосонки, звідки приреченим був тільки один шлях – на той світ. Поліцаї в лютий водохрещенський мороз виштовхнули дівчину з квартири: кімната їм видалась надто просторою для однієї людини.
Роки окупації запам’ятались голодом і холодом.
Після війни млин розібрали, перейшла працювати на меблеву фабрику. Закінчила вечірню семирічку, курси. Заміж вийшла по любові, мріяла з чоловіком Степаном Пастухом звити сімейне гніздечко. На роботі її поважали, медаллю «За трудову доблесть» нагородили, виділили квартиру. Чоловік працював вантажником на пивзаводі. Правда мовчкуватий коханий виявився вовчкуватим: став випивати, битись, виганяти з дому. Та куди мала подітись з двома дітками? Прикро було чути, як єхидно потішались сусіди: «знов пастух своїх овечок ганяв». Врешті, сталось те, чого боялась. Степана в групі крадіїв судили за розбазарювання соціалістичної власності. Коли прийшли описувати майно, розказала про свою біду директору фабрики. Той заступивсь, переговорив із суддею. П’ять років відсидки припаяли чоловіку, зате не конфісковували майно. Відсидів у житомирській в’язниці від дзвінка до дзвінка, повернувсь до дому хворим на сухоти. Тікав із Зірненського тубдиспансера, пиячив, палив. Ще два роки топтав ряст, сидячи на шиї в дружини.
Зосталась у вдови одна відрада – дівчата. Їм присвятила вона своє життя. Це тепер із відстані часу, розуміє, що дочок потрібно було балувати тільки одним – увагою, а не задобрювати іграшками, речами, престижними гуртками, дорогим відпочинком. Сама ніколи на курорти не їздила, від відпусток відмовлялась, аби більше заробити. Зате старшенька Неля відпочивала на «Златих пясках» у Болгарії, а Світлані дістала путівку у славнозвісний дитячий табір «Артек». Дівчата відвідували музичну школу, були пристойно одягнені.
Неля виросла крутійкою, звиклою до дармовини, все гребти під себе, заздрісною. Готова була вбити на два роки молодшу сестру, коли та першою одружилась. Врешті й сама привела в дім обранця. Довго вибирала, та Петро виявився їй до пари. Стелився перед тещою лозиною, був запобігливим, поки пані Марія не прописала його в квартиру. Та пізніше - показав зуби, не дуже церемонився у висловах, намагався усіляко принизити.
Дітей Всевишній молодятам не дав, брати немовля із сиротинця відмовились, вирішили «пожити для себе». Одна з кімнат квартири забита сумками з одягом під стелю. Дочка торгує одягом на ринку. Пристали до якоїсь секти, щотижня ходять на зібрання, роблять грошові відрахування. А от комунальні послуги не оплачували, через суд домоглися, щоб борг повис на власниці квартири. Ото три тисячі мусить повернути старенька. На судовому засіданні їй виділили більшу кімнату, та дочка із зятем роблять усе, аби викурити пані Марію з неї. І обрали досить дієвий шлях – моральний терор. Не раз чула старенька, як Петро вичитував дружину ніби «бабисько знову брала їх сало та хліб, випила молоко, надібрала картоплю з мішка в сінях». Та чомусь геть забув, що свого часу пенсіонерка дала десять тисяч гривень, коли купували легковика.
Загубила бабка ключа від вхідних дверей, дочка поміняла замка (переживає, що можуть обікрасти «склад»), не дала зробити дублікат ключа, отож не раз пані Марія «кукала» перед дверима. Якось попросила Петра, щоб завіз у село до 93-річної матері, хотілось поговорити з сліпою свахою. Іронічно порадив: «Їдь, дорогенька, маршруткою, дешевше обійдеться». Це коли обіцяла заправити машину...
Багато образ назбиралося на дочку із зятем, та Бог їм суддя. Врешті мусила перебратися до Світлани. Зять Іван – чорнобилець, тяжко хворіє. І дочка не купається в розкошах, працює кондуктором в тролейбусі. Мають двокімнатну квартиру. Ото в одній живе бабуся з онучкою. Не може нарадуватися лагідною кровинкою. На 16-річчя подарувала внучці сережки, склала заповіт на «її» кімнату. Два роки не бачила матір Неля, а це примчалась, довго вичитувала.
Думаєте легко дається бабусі полювання на пляшки? Наклав руку на парк білорус Михась, гонить усіх, доходить до бійки. І пані Марію матюкав по перше число. То більше часу проводить у гідропарку та на «лебединці».
Нова знайома переконала, що контакт із щасливими, усміхненими людьми збагачує на позитивні емоції. Прикривши рукою щербатий рот, довірливо мовила: «Матерям, які пережили неспокійне 20 тисячоліття, перед кончиною, слід видавати довідку-перепустку в рай, бо пекло вони на землі повністю пізнали».
Повертались з дружиною з парку, ніби приторкнулись до глибини людської доброти. Розповідь про життя-буття «бізнесменки» розкрила зболену душу і нерозтрачену любов, якої завжди багато в матері. А ще зрозумів, що чимало значить для літньої людини, коли вона може виговоритись, тим більше, що слухачі виявились співпереживаючими.
Василь ЯНОШІ,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору