Уже в першому класі Пекалівської початкової школи лікарі виявили у нього короткозорість, відтак довелося хлопчині коритися приписам фахівців у білих халатах і носити окуляри. Тим, що вони створюють імідж інтелектуала, школяр не переймався, бо хотів, як і більшість ровесників, обходитися без вимушеного «атрибуту інтелігента».
Утім, обходитися без окулярів Володимиру не довелося. І в Млинівській СШ №1, і на роботі у міжколгоспбуді, куди влаштувався на роботу після навчання у школі. Великі фізичні навантаження на бетонному вузлі цього підприємства у поєднанні із постійними протягами, на яких зазвичай працював, невдовзі далися взнаки. 22-річний робітник констатував, що зір почав «падати» із катастрофічною швидкістю: у 1977 році Володимира Тростянчука визнали інвалідом із вадами зору ІІІ-ої групи, а за рік – інвалідом ІІ-ої групи. Даруйте за тавтологію, але із бетонним вузлом довелося «зав’язати», а відтак і розрахуватися з роботи.
Із роками Володимир прийшов до висновку, що проблеми із зором виникли не випадково, а, очевидно, зумовлені генетичною спадковістю. Причому, по материнській і батьківській лінії. У США на короткозорість страждав батьків дядько Роман Тростянчук. Була короткозорою і мама, а її брат Михайло Макарчук мав інвалідність…
* * *
Зір обмежував фізичні можливості молодого чоловіка, але душа і руки прагнули роботи. І тут доля подарувала пану Володимиру шанс: із Кіровоградщини у наш край на постійне місце проживання прибув родич – дід Йосип. Цей шанований чоловік був умільцем від Бога – віртуозом-бляхарем. Споглядаючи за рухами літнього майстра, Володимир захоплювався, як у його руках бляха, наче за велінням факіра, набувала необхідних форм та обрисів. Після тривалих спостережень закарбував у пам’яті кожен рух діда Йосипа, кожен згин, кожен удар молоточком. Уже й домовився з родичем, що працюватимуть удвох. Але у долі людської свій розклад – дід Йосип після трудів славних тихо і мирно відійшов за позаземні обрії. Успадкувавши його науку, Володимир Тростянчук самостійно із захопленням та натхненням узявся за нову справу. Не лічив, скільки виготовив ринв, підвіконників, водостічних труб, але кожен його замовник донині вдячний майстру….
* * *
Літа минали, а зір, звісно, не поліпшувався. На короткозорість нашарувалися катаракта, глаукома. Але коли крізь скельця окулярів бачив бодай обмежені у просторі принади чарівного світу, намагався діяти, заробляти гріш для сім’ї. На межі другого і третього тисячоліття навіть побував на заробітках у Підмосков’ї. Тоді знайомий водій-москвич допоміг потрапити на прийом до фахівців у відому клініку «Ексімер». Їхній висновок боляче травмував душу і серце:
- Мы удалим глаукому, катаракту, близорукость, но лучше вы видеть не станете!
* * *
Невдовзі після приїзду із Москви Володимира визнали інвалідом І-ої групи. Але справи до кращого не просувалися. Уже років із п’ять млинівчанин не бачить ні світла, ні сонця, а ясний день і темна ніч трансформувалися у непролазну стіну дошкульних сутінків. Але й за таких обставин пан Володимир не скорився на милість долі-недоброзичливці: і до свиней у хлівчик поволі зайде, і велосипед полагодить, і косу нагострить, і каструлю заклепає. Та й сусіди не цураються звертатися за допомогою, а найчастіше – відремонтувати «ровера». Володимир залюбки відгукується на прохання, бо ж руки, як і душа, повинні постійно працювати…
Найціннішим джерелом інформації для млинівчанина стало радіо. Саме звідти дізнався, що у світі виготовляють штучну сітківку ока. Довідався і про те, що її можна помістити поруч зі «старою», і така операція дає змогу людині хоч і у чорно-білих тонах, але споглядати милий і чарівний білий світ. Ця інформація додає пану Володимиру надії і береже його від хмар розпачу і зневіри…
У миті роздумів пан Володимир перегортає безліч сторінок власного життєпису, на яких закарбовані сотні людей, із якими хрестила доля. Із душі напрошується добре слово про лікаря Ірину Куц, яка тривалий час була не просто медиком, а щирою порадницею і розрадницею. Пані Ірина вже у засвітах, але теплота її серця і долі зігріває.
Та, звісно, найміцніше врослися у душевні обереги рідні: дружина Леся, донька Наталя, син Роман. Зорові нерви ще встигли закарбувати у пам’яті внука Толіка, а ось внучки Полінки, якій нещодавно виповнився один рік, дідусь не бачив. Він грається з нею, тішиться маленьким родинним щастям, але дивиться на неї лише очима власного серця…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.
