Полин Чорнобиля гірчить ще й досі

Для Тетяни Хіц, мешканки приміського села Рачин, вони припали на спекотне літо 1986 року, коли мусила пройти не лише свято, а й свій судний день.

Однокурсники-випускники по-доброму заздрили чорнявій полісянці: не кожному вдається, отримавши диплом, так працевлаштуватися. Після навчання в Ужгородському державному університеті стала ведучим спеціалістом першого відділення гідрометеослужби Українського центру визначення радіаційного забруднення і охорони навколишнього середовища. «Закритого» відділення, що ним опікувався Комітет Держбезпеки. І власну долю вдалося влаштувати, одружившись із Юрієм Порохняком, спеціалістом з лазерної техніыки. Ось-ось квартиру в столиці молоде подружжя мало обжити.

Але не гадала старший інженер-хімік, що доведеться доторкнутися до біди. Коли мирний атом вийшов з-під контролю, тільки ціною здоров’я й життя людина змогла приборкати його. Пані Тетяна, маючи доступ до секретних матеріалів, уже відала про аварію в Курську, де лютували смертоносні опромінення й радіація. Та вони не йшли ні в які порівняння з наслідками техногенної катастрофи на ЧАЕС.

Позаяк після аварії на четвертому реакторі потрібні були фахівці, котрі знали, що таке атом, у групу науковців включили і її. Працювали вахтовим методом. Вилітали зі столичного аеродрому «Жуляни» легким гелікоптером «К-24». Членам групи вручили спеціальні пластикові перепустки (див. фото), що давали право перебувати в двокілометровій зоні. Як правило, доводилося у різних місцях відбирати зразки грунту (на глибині 10-50 см), аби пізніше визначити рівень забрудненості. Уже тоді вдалося встановити, що у 30-кілометровій зоні вона була неоднорідною. Знаходили «плями», де радіоактивний пил взагалі був відсутній, а в районах, ближчих до сусідньої Білорусії, навпаки.

— Пізніше доводилося читати, ніби партійні та державні керівники республіки всіляко приховували від широкого загалу інформацію про аварію, — каже землячка. — Можливо, так і було в перші дні. Та коли тривогу забили поляки, шведи й фіни, то ситуація змінилась. Наша група мала прямий телефонний зв’язок із приймальнею першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького, куди щодня керівник групи Василь Пимоненко передавав дані про результати аналізів грунту, повітря. Інша справа, що ці дані відразу відправлялися в Москву, де відповідно «фільтрувались» і через засоби масової інформації «вигідно» підносилися народу.

Відрядження Тетяни Хіц тривало з квітня по вересень 1986 року. Кілька разів на гелікоптері пролітала за якихось 50 метрів від четвертого реактора, який ще димів, сідала на березі річки Уж, що в кількох сотнях метрів від нього. Тоді не дуже задумувалась над майбутнім. Мали індивідуальні засоби захисту: костюми, чобітки, респіратори; кожному вручили дозиметр. Відали, на що йшли, тому за радіаційним «фоном» стежили.

Але з відстані часу дубенчанка чимало переосмислила, по-іншому дивиться на тодішні звичайні речі. Так, були молодими, ідейно «підкованими». Однак хіба можна було практично під самісінький реактор посилати жіночок дітородного віку? У її напарниці Людмили Пахомової в Києві залишився трирічний хлопчик. На жаль, у нашому випадку розповіді про дітей ніколи не буде. Солдати без протигазів, босі, роздягнені по пояс, бульдозерами згрібали гравій. Чергові міліціонери «захищались» марлевими пов’язками, вдихаючи піднятий технікою пил. Їм теж ніхто не повідомляв рівня зараженості повітря та грунту.

То чи треба дивуватись, що при такому ставленні влади до людей пізніше жертвами стали чимало вчорашніх ліквідаторів? От і в групі Тетяни Хіц із 22 чоловік живими залишилися лише дев’ятеро. Померли переважно житомирські та миколаївські авіатори, які літали на гелікоптерах. Між тим, смерть була постійно за плечима, хоч і невидима і без смаку, запаху та кольору. Молодим, повним сил і завзяття краянам здавалось, ніби трапиться біда з кимось іншим, тільки не з ними. І «приблизно» визначена в них доза опромінення виявилась підступно-безжалісною.

Повернувшись до Києва, пані Тетяна невдовзі переконалась: піврічне перебування «там» не минулося просто «так». Почалися негаразди зі здоров’ям. А потім медпрацівники радили вибратися із мегаполіса «на природу». В Рачині подружжя отримало у спадок дім, та не позбулось клопотів. Ось уже 16 років наша героїня працює в райсанепідемстанції лаборантом-гігієністом. Чоловік у фірмі «Барви» ремонтує медичну апаратуру. Все і нічого, та і в рідному селі недуги дошкуляють. Стала інвалідом третьої групи, має статус ліквідатора на ЧАЕС другої категорії.

Прикро про це говорити, однак треба. Ставлення до ліквідаторів у районі (а їх у межах 70 осіб) більш «прохолодне». Щось не пригадує пані Тетяна, аби їх зібрали, по-людськи поцікавились умовами життя та побуту. Між тим, програми, передбачені Законом України щодо цієї категорії населення, постійно «урізаються». Скажімо, сама лікар отримує щомісяця 89 гривень для посиленого харчування (?), платить половину вартості комунальних послуг, може інколи підлікуватись в обласному центрі реабілітації. А от коштів на придбання медикаментів держава не виділяє.

— Знайомилася із державною програмою підготовки до сумного ювілею, — зауважує єдина в Дубенському районі жінка-ліквідатор. — Намічались вечори, виставки літератури, випуск книг. От лише про матеріальну допомогу людям, які потерпіли там, чомусь «забули». Між тим, втраченого здоров’я ніякими високопарними словами про жертовність ліквідаторів не компенсуєш.

Пригадується жіночці сумна сцена. Коли з сіл, що потрапили в зону лиха, вивозили примусово людей, їх проводжали печальні церковні дзвони. Виселенці прощались із рідними місцями назавжди, бо там залишався небезпечний «фон»: період напіврозпаду цезію та стронцію сягає 200 літ. Хто точно скаже, коли полин Чорнобиля перестане гірчити серця нинішнього і прийдешнього поколінь, і чи перестане гірчити взагалі?

Василь ЯНОШІ

Дубно