Жила-була у Млинові сім’я Степана і Віри Ясинських. Виховували милу донечку Ніну. У родинну ідилію смертельним вихором увірвалася війна: авіаційна бомба стерла з лиця землі їх оселю. Слава Богу, що тоді ніхто не постраждав, бо сім’я перебувала у сусідки Василиси Стебельської. До речі, якраз в оселі пані Стебельської у 1945 році з’явився на світ син Степана і Віри Ясинських Володимир.
Та не довго тішився синочком батько: надійшла повістка з військкомату. У ній, до речі, повідомлялося, аби Степан Ясинський, крім харчів, узяв із собою сокиру. Він був умілим столяром і своїм професіоналізмом славився на всю млинівську округу. Про сокиру йшлося начебто для того, що новобранця мобілізовували заготовляти деревину для фронту.
Але бувалий чоловік зрозумів, що воно і до чого.
— Не до лісу мене забирають, а на фронт! — з болем у серці повідомив чоловік дружині. — Віро, єдине тебе прошу — гляди діток! — наказав їй, — бо я з війни, мабуть, не повернуся.
І скупа сльоза зросила обличчя тридцятип’ятилітнього чоловіка.
Через кілька днів після мобілізації дружина у Здолбунів завезла чоловікові хліба. І тоді він теж переймався дітьми, наперед оплакуючи їхнє подальше сирітство.
Із фронту Вірі Ясинській надійшло два листи, у них чоловік повідомляв про поранення: важке — у ногу і голову, легке — руку і ногу. А після госпіталю — передова...
Того дня дружині приснився сон. У кімнаті із-за образів почулося: «Нема!» Жінка здригнулася, а голос — знову: «Нема!»
— Кого нема? — уточнила у безвісті.
— Нема Степана! — ця ж безвість уточнила. Віра гірко заридала.
— Не плачте, мамо, — заспокоювала її дев’ятирічна донька Ніна. — Може, так, щось наснилося.
А вранці у сім’ю прийшла похоронка. Мабуть, в останні миті життя гіркі думки Степана Ясинського заповнили дружина і діти, яких йому більше не довелося побачити. І спочиває млинівчанин у братській могилі в німецькій землі, де побратими закрили йому очі.
Не встигла родина оговтатися від трагічної звістки, як нова біда постукала у двері. Того ж року, коли у Берліні лунали переможні залпи, у Млинові енкаведисти вивозили у безкраї казанські степи бабусю і дідуся по матері маленької Ніни — Андріана і Наталію Сахненків. Жили вони заможньо, мали п’ятеро дітей. Причиною такої жорстокої кари було те, що їх син Микола начебто був у повстанцях. В одному із сіл Дубенщини, де жила його кохана дівчина, червонопогонники влаштували на нього облаву, а згодом добралися і до батьків. Донька Віра зі своєю донькою Ніною взяли 10 буханок хліба і побігли через поля, щоб передати йому у далеку дорогу. Однак рідні лише помахали на прощання руками.
Згодом дідусь помер і його поховали в степу. Там же спочила вічним сном і прабабуся, котру теж вивезли. Із бабусею Ніна побачилася у п’ятдесятих роках минулого століття. Так сталося, що бабусю прийняла на вічний спокій узбецька земля — в останні роки вона проживала у Ташкенті, де і похована.
Втім, втрати рідних і близьких ще довго переслідували Ніну Демидюк. Трагічно пішов з життя рідний брат Володимир. Передчасно помер чоловік. Ще одним ударом стала смерть сина Миколи, котрому доля відміряла лише 32 роки. Війна в Афганістані теж обпекла душу млинівчанки — під чужим небом загинув двоюрідний брат Анатолій Сахненко. Оті втрати глибокими шрамами зорали серце Ніни, але не вселили розпачу і безнадії. Здавалося, горе, яке випало на її життєву дорогу, зневірило б і загартованих чоловіків. Однак ця мужня жінка витерпіла оті сердечні рани, бо її підживлювала віра в Бога, у людей, добро і генетична сила родоводу Ясинських та Сахненків...
Віталій ТАРАСЮК
Млинів