Міфи про легенду розвідки

— Відразу після війни командир партизанського загону Д.Мєдвєдєв у книзі «Сильні духом» навів донесення УПА представникові німецьких окупантів Вітісці про те, що вояки УПА у Білогородському лісі нинішнього Дубенського району захопили радянського розвідника Миколу Кузнєцова з супутниками Бєловим і Камінським. А після 1959 року місцем загибелі Кузнєцова, також від рук «українських націоналістів», вважалося село Боратин Львівської області. Ці розбіжності спонукали мене звернутися до ради ветеранів партизанського загону «Переможці». Відповідь надійшла не мені, а... у Рівненський обком Компартії з вимогою «... запретить журналисту Яковчуку касаться истории отряда и разведчика Кузнецова».
Незвична реакція тільки підігріла інтерес. Я розповів про заборону розслідувати загибель Кузнєцова рівненським журналістам старшого віку, багато з яких самі брали участь у минулій війні. І почув відверте, але несподіване: «Хіба ти не знаєш, що там багато брехні?»
Згодом цю думку підсилив партизан-мєдвєдєвець Іван Дубовський із Дубна, який надіслав мені спогади з описом неправди у книгах Мєдвєдєва. Наприклад, Кузнєцова командир загону не шанував. Дубовський бачив легендарного розвідника прив’язаним до дерева після того, як він не зміг убити гауляйтера Еріха Коха.
Тоді я зв’язався із кореспондентом ТАРС у Рівненській області Кімом Закалюком, котрий досліджував Кузнєцова, і згодом із ним стали «розробляти» сусіднє з Білогородським лісом село Мильчу Дубенського району. Голова Мильчанської сільради Михайло Юрцунь у 1982 році мені розповів, що біля їхнього села справді загинув Кузнєцов і на місцевому цвинтарі похований.
Голова сільради у тому ж 1982 році повів мене до Катерини Зборовської. У хаті в неї я побачив портрет Кузнєцова.
— Після війни були публікації в газетах, і на фотографіях я впізнала того «німця». У березні 1944 повстанці привезли з лісу трьох убитих, один із них був у німецькій формі. Повстанці попросили сільських дядьків поховати їх зі священиком, сказавши, що це достойні люди.
Це підтвердив і Андрій Михащук, котрий ховав трьох незнайомців. А те, що у німецькій формі був Кузнєцов — запевняли стовідсотково. До речі, в сусідньому селі Повча колгосп носив ім’я Кузнєцова.
Звісно, сумніви викликав той момент, де йшлося, що хоронили Кузнєцова — комуніста, червоного партизана за церковним обрядом. Відтак я почав шукати священика Івана Ворону із сусідньої Птичі. На той час він виїхав у Чехію, але його односельці підтвердили, що у 1944 він їздив ховати незнайомців у Мильчу.
Отож, у 1982 році знайшлася навіть могила, де начебто був похований розвідник. Повідомив про це Кіма Закалюка. Залучили до справи грамотного і порядного фахівця, котрий досліджував історію Рівненщини — директора музею комсомольської слави Бориса Шапієвського. Спорядили у Мильчу експедицію. Взяли на антропологічне дослідження череп начебто Кузнєцова. Відомо, що доктор Герасимов із залишків черепа, знайденого біля Боратина на Львівщині, науково довів, що під Боратином знаходилися рештки Кузнєцова. Відтак рештки із Мильчі треба було звірити із герасимівськими дослідженнями. Такі речі робилися через КДБ. Рештки черепа ми здали у КДБ Києва, але відповіді не дочекалися. Тільки неофіційно мене і Закалюка попередили:
— Хлопці! Не втручайтеся, все, що треба знати радянським людям про Кузнєцова, описано у книгах...
Після цього Кім Закалюк у «Сільських вістях» опублікував статтю, де йшлося про те, що розвідник Кузнєцов загинув не у Боратині. Самі кадебісти наштовхнули нас на подальші пошуки. Я зв’язався із бойовим побратимом Кузнєцова — Миколою Струтинським, котрий у післявоєнні роки працював в органах КДБ на Львівщині і в кінці 50-х років XX століття розшукував сліди героя-розвідника. За дорученням Струтинського оперуповноважений Бродівського райвідділу УКДБ у Львівській області Іван Дзюба у 1959 році виїжджав у Мильчу і з’ясував таке:
— перед Великоднем і проводами хтось прибирав на могилі, де начебто був похований Микола Кузнєцов зі своїми соратниками Іваном Бєловим і Яном Камінським;
— люди бачили жінку, яка на проводах плакала біля тієї могили.
У Кузнєцова і його супутників родичів у цій місцевості не було, щоб вони могли відвідувати їх могилу. Та й вбитих у Білогородському лісі привезли вояки УПА, які не шанували червоних партизанів аж так, щоб просити мильчанських дядьків похоронити їх за церковним обрядом. І, нарешті, на хуторі Ріжок поруч з Білогородським лісом у 1982 році мене звели із старожилом, який взимку і навесні 1944 року був в УПА у тому лісі. Він категорично заперечив, що троє вбитих у німецькій військовій формі були червоними партизанами.

ПОБРЕХЕНЬКА ВІД «СИЛЬНОГО ДУХОМ»?
У 90-і роки минулого століття, коли у Львові обласну раду очолював В’ячеслав Чорновіл, я від імені обласної рухівської газети «За вільну Україну» шукав сліди Кузнєцова на Львівщині. Від Львова до Бродів побував чи не у всіх селах і розпитував колишніх вояків УПА, що вони знають про вбивство німецького офіцера і двох його супутників. Люди мені довіряли як представнику авторитетної газети і ділилися спогадами. Але ніхто не чув про випадок з Кузнєцовим. Якби ж так сталося насправді, то мали б про це знати, адже совєтська пропаганда досить активно розкручувала міф, що гітлерівці обіцяли бандерівцям 25 тисяч дойчмарок за те, що спіймають Пауля Зіберта.
Зустрівся я і з колишнім вояком УПА на псевдо Чорногора, котрий, як писалося у радянських книжках, брав участь у ліквідації Кузнєцова.
— Розкажіть про свій подвиг — як червоного диверсанта знищили? — звернувся до нього.
— Нічого про це не знаю.
— Але ж у КДБ це зафіксовано, що ви «прибрали» Пауля Зіберта...
— Ні, такого не було.
Це, так би мовити, остаточна відповідь ветерана. І я йому вірю.
Виходить, що «сильний духом» Дмитро Мєдвєдєв фальсифікував історію, як стверджував Кім Закалюк, в архівах немає процитованого у книгах Мєдвєдєва повідомлення про вбивство Пауля Зіберта біля Білогородки. Мєдвєдєву було вигідно поширювати такий міф, адже його загін не виконав бойового завдання — не забезпечив прикриття розвіднику на Львівщині. Якщо ж додати, що у Радехівських лісах повстанці добряче почовпли «сильних духом», то перспектива перед чекістом-полковником вимальовувалася сумна. Ймовірно, і виникла потреба підкоригувати факти.
Інакше для чого у незалежній Українській державі колишнім воякам УПА приховувати правду про участь у знищенні Кузнєцова? Здавалося, цей історичний факт має підґрунтя для об’єктивної оцінки, адже повстанці начебто «прибрали» терориста, через провокаційну діяльність якого постраждали сотні жителів нашого краю. Відтак напрошується висновок: упівці відгороджуються від того, чого не робили, і від ідеологічних домислів чекіста Мєдвєдєва.

ДЕ ТИ, ПАУЛЕ ЗІБЕРТ?
Але що ж сталося із реальним Кузнєцовим після того, як він у березні 1944 року вислизнув із окупованого німцями Львова? 2-3 грудня 1991 року я побував у центральному офісі КДБ СРСР у Москві на площі Дзержинського. На диво, там отримав привітну зустріч. Склалося враження, що мене чекали. Полковник Васильєв (принаймні, він так відрекомендувався), назвавшись фахівцем у біографії Кузнєцова, швидше у мене брав інтерв’ю.
— Что сказали бывшие бандеровцы?
— Відрікаються навідріз, що не вбивали Кузнєцова.
— А Черногора?
— І Чорногора теж.
Тоді кадебіст почухав потилицю:
— Жалко, что мы ГДР потеряли, а с ГДР — архивы...
Після цього я розповів полковнику про все, що зібрав, систематизував. Поділився і тим, що версія про загибель Кузнєцова під Боратином не підтвердилася, й у Львові на Пагорбі Слави лежить чистокровний німець.
— Да мы это давно знали, — вразила його репліка.
Відтак приходимо до висновку, що Кузнєцов не загинув ні під Білогородкою, ні під Бродами; тим більше, від рук вояків УПА. Мєдвєдєвські ж хитросплетіння із бандерівським слідом у долі Кузнєцова — це, ймовірно, спроба вирватися із глухого кута, у який загнала провальна доля спецзагону «Переможці» у 1944 році. Визнати себе винним у тому, що розвідника такого класу, швидше за все, захопили німці живим, означало підписати собі смертний вирок. Не варто відкидати також версію про те, що Кузнєцов сам міг перебратися у Німеччину і там, уже після війни, продовжував розвідувальну діяльність на СРСР. Правду дізнаємося у 2025 році, коли будуть розсекречені архіви у його справі.
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.