Рівне:

Створення та просування сайтів

Кілька штрихів до портрета Ніла Хасевича

Культура 29-лют, 2012, 18:519 prov 1 563
5 березня минає 60 років з дня загибелі Ніла Хасевича. Автор цих рядків не ставив собі за мету ґрунтовно простежити його життєпис: цим займається чимало інших людей. Однак багато років досліджуючи історію рідного краю, виявив деякі дані і про цього видатного художника. Можливо, вони будуть цікаві широкому колу читачів.
Кілька штрихів до портрета Ніла Хасевича
З оригіналом твору Ніла Хасевича я мав щастя познайомитися ще в радянські часи, в 1988 р. Поділився якось враженнями від щойно прочитаної книжки „Со щитом и мечом” з директором Жильжанської школи, що поблизу Дюксина в Костопількькому районі, Богданом Гончуком, нині покійним. Він показав мені малюнок, виконаний в 1931 р. рукою дюксинського художника. На ньому було зображено восьмирічного хлопчика, батька Богдана Степановича. Нині цей твір зберігається в Костопільському краєзнавчому музеї.
Тоді ми не знали, якого рівня майстром олівця був Н. Хасевич. У книжці доблесні чекісти писали, що, хоча художник і мав високу кваліфікацію, проте любив особисто брати участь в екзекуціях селян, коли був у Деражному суддею. „Художник-убивця” з насолодою замальовував передсмертні муки катованих німцями жертв. Саме німці, запевняв автор опусу, і поставили художника судити невинних.
З того часу про Н. Хасевича я більше нічого не чув, навіть у перші місяці після проголошення незалежності. Щойно навесні 1992 року про художника світові нагадали публікації журналістів М. Козака та Б. Берекети в парламентській газеті „Голос України”. Саме тоді всі дізналися митця якого рівня втратила Україна.
Працюючи з документами Рівненського обласного архіву, я кілька разів натрапляв на відомості про Ніла Хасевича та його предків. Сам Ніл Хасевич народився 12 листопада 1905 р. у Дюксині. А ось його родовід, який, наскільки знаю, ще ніде не друкувався:
1. Батько Ніла, Антон Іванович, – дяк, згодом диякон у с. Дюксин. „Син причетника” з с. Тинне Рівненського повіту, тепер у складі Сарненського району. Народився 6 липня 1868 року. Рано залишився без матері. У віці 14 років, як видно з документів, уже був сиротою. Освіту мав домашню. Дяком у Дюксині був з 25 березня 1898 р., дияконом – з 16 березня 1905 р. Дружину звали Феодотія Олексіївна, 1866 р. н.
2. Діда Ніла звали Іван Хомич. Народився в 1828 чи 1829 р. в с. Вільні Острозького повіту. З 1852 р. був паламарем, а з 1878 р. дяком у Тинному. До того жив і, очевидно, служив у с. Бистричах на Березнівщині. Освіти не мав („в училищах не был”). „Поведінки дуже хорошої”, – засвідчує документ 1882 року. Мав трьох дітей: Петра, Антона, Ганну і Теклю. Тобто у Ніла був один дядько і дві тітки. Напевно десь є і їхні потомки.
3. Прадід Ніла Хасевича також був дяком. Служив у селі Вільні. Можливо, це село Вілія сучасного Острозького району.
Знайшлося й кілька деражненських слідів Ніла Хасевича. Що він був у Деражному мировим суддею, знає кожен, хто цікавився його біографією. Про це повідомляє меморіальна дошка на одному з будинків села. А з газети „Наша перемога”, офіційного органу Деражнянського району, дізнаємося, що в часи німецької окупації художник був відомою постаттю в Деражному. Напівграмотний начальник деражненського НКВД Сентіщев писав у травні 1945 р.:
„На початку липня 1941 року, разом з німецькими окупантами в Деражнянський район прибули і члени ОУН – жителі району Мартинчук Пилип, Рибак Григорій, Нерода Овсій та інші. Вони відразу взялися за організацію „самостійної” влади в нашому районі. З прихильників німців було обрано районну управу. Сюди ввійшли Химюк Хома, Штабровський Роман з дружиною Софією, Госкевич (напевно, Микола Гаськевич, найстарший син священика – авт.), Бужко, Нерода, Хосевич (прізвище з помилкою надруковане в газеті, виділення наше – авт.). Вони почали свою роботу з того, що вбивали і грабували єврейське і польське населення, росіян і інших національностей. Частину людей вивезли в Німеччину”.
Єдина правда в цій публікації – те, що загадані енкаведистом люди відразу взялися формувати на Деражнівщині самостійну владу. Зрозумівши, для чого німець прийшов на їхню землю, повстанці повиганяли окупантів із сіл, і вже навесні 1943 р. німці ховалися по великих гарнізонах: Костопіль, Іванова Долина, Клевань, Цумань, Оржів. І тільки зібравшись у великі групи, нападали на села. Так само, як і червоні партизани, котрі за два нальоти на Деражне забрали в людей 120 корів і 12 пар коней разом з возами, вбили 3 селян і 7 повстанців. Ще й тепер у селі можна почути: це було тоді, як на наше село медведівці нападали. То хто, скажіть, був оборонцем краю: повстанці, як Ніл Хасевичем, чи ті, що завертали до лісу череди селянських корів, позбавляючи людей засобів до існування, а після війни вивозили сім’ї до Сибіру? А от німці з сіл Деражнянського району людей до фатерлянду не вивозили, бо не могли контролювати територію через таких повстанців, як Ніл Хасевич. Хто не чув: „Від Деражна до Постійна – Україна самостійна”? Про це навіть згадує радянський письменник-класик Борис Харчук у тетралогії „Волинь”.
Справді, Ніл Хасевич розбудовував у Деражному самостійну владу. Як освічена, інтелігентна людина, мав авторитет у селян. Через те й обрали мировим суддею. Вів просвітницьку роботу. В одному з номерів газети „Костопільські вісті”, за 5 липня 1942 р., читаємо:
„Деражне. В Деражному 21 червня в неділю, себто в переддень роковин початку кінця червоного терору на Україні, п. Хасевич виголосив в місцевій „Просвіті” реферат на тему „Комунізм – наш ворог номер один”. Доповідь ця викликала велике зацікавлення та схвалення змістових думок прелеґента (доповідача – авт.)”.
Брав участь у культурному житті. Напевно, й організовував його. Житель Деражного Петро Макарець не раз розповідав авторові цих рядків про свої зустрічі з Нілом. Під час війни в Деражному жило багато євреїв, що втекли від нацистів з центральної Польщі. Один з них був кваліфікованим музикантом, раніше працював у Варшавській опері. Разом з іншими музикантами він створив у містечку єврейський оркестр, який давав концерти для місцевого населення. На одному з таких концертів покійний Петро Маркович мав нагоду розмовляти з Нілом Хасевичем про музику.
А ось інший факт. У Деражному ще з польських часів був славний на всю округу драматичний гурток. Під час війни ще один такий гурток організував один із синів місцевого священика, Володимир Гаськевич, але вже в школі. 1942 року аматори ставили п’єсу Іванни Блажкевич „Тарас у дяка”. Петро Маркович, на той час підліток, згадував: „Ніл щось малював. А я читав і грав у п’єсі. Нілу я сподобався. Ти, каже, будеш артистою”. Словом „артиста” на польський лад тоді називали і художника, і артиста в сучасному значені слова. Мабуть, митець мав на увазі друге. Петро Макарець назавжди запам’ятав ці слова. Може, й тому став згодом відомим в області та за її межами артистом розмовного жанру і хормейстером. Працював в обласній філармонії, керував хорами в Рівненській та Волинській областях.
Отакі кілька штрихів до портрета Ніла Хасевича. З родоводу бачимо, що художник був кров від крові, плоть від плоті волинянином, а не чужоземним зайдою, як ті, хто розправився з ним 60 років тому. Хто вони, його кати? Де вони тепер, кому потрібні, хто згадає? Пам’ять же про Ніла Хасевича – вічна.
Володимир Шабаровський,
член Національної спілки краєзнавців.
м. Костопіль.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору