Рівне:

Створення та просування сайтів

Українка із африки

Актуально 05-кві, 2007, 17:329 prov 1 336
Заробітчани
Виростала Оксанка на наших очах (ми мешкали з Якубцями в одному під’їзді багатоповерхівки). Звикли до її дзвінкого голосочка, сяючої посмішки, серйозності не по роках, готовності допомогти ровесникам і старшим. А ще вражала доброзичлива співучасність юної сусідки. Прихистити бездомне кошеня, перев’язати ніжку голуба, підбитого хлопчаками, нагодувати молоком сім’ю їжачків, що отаборились під сусідською верандою, — і тут була першою, терпляче допомагала братам нашим меншим навіть тоді, коли інші втрачали інтерес до них.

Замість пенсіонерки помити сходи в під’їзді, підсобити братику Ігорю перекласти текст із англійської. А ще не забути про господарські клопоти (батьки вічно зайняті: мама Лідія — культармієць, а тато Володимир — зв’язківець).

У моєму архіві кілька світлин, де Оксанка не лише з пишним букетом осіннього листя, різнобарвними кульками на першотравневій демонстрації; а з сумкою члена шкільної санітарної дружини (з районних змагань) з червоним хрестом. Пророкували їй бабусі, зустрічаючи на дворі, що стане неодмінно медпрацівником. І як у воду дивились.

Після школи Оксана Якубець отримала диплом із відзнакою в Рівненському медучилищі. Стала операційною медсестрою в районній лікарні. Найкраще про роботу кваліфікованої помічниці розкажуть корецькі хірурги Олег Хлопицький та Олександр Денисюк. Не кожну медсестру в сімнадцять літ звуть по батькові.

Якось непомітно дівчинка перетворилась на прекрасну лебідку. Все частіше під нашими вікнами «гальмували» престижні іномарки, їх водії терпляче чекали, коли випурхне із під’їзду струнка, довгонога чорнявка з розкішним кучерявим волоссям, яке «не брав» і густий гребінець. Та щось не вельми «світило» кавалерам. Коли я жартома запитував, чи скоро почуємо весільний марш Мендельсона у дворі, серйозно «відбивалась»: «А за мене інститут закінчите? І так маєте дві вищі освіти».

А потім хвилювались Якубці: вирішила Оксана поїхати на заробітки за кордон. Плакала мати: «Аж у далеку Африку намірилась, хай би хоч Іспанію чи Словаччину обрала!». Батько, зберігаючи нейтралітет, таки бурчав у вуса: «Дожились, у сімнадцять років дитина мусить їхати в світ, аби допомогти сім’ї». Брат підтримував сестру, а десь у глибині душі розраховував на дивіденди в майбутньому. Полегшено зітхнули сусіди, коли «зарізали» першу спробу здати документи на виїзд. Утомлений літній підполковник виніс суворий вердикт: «Дуже молода. Приходь через рік — тоді буде видно!».

І вона, витримавши названий термін, знов постукала у знайомий кабінет, здолавши вагання, роздуми, хвилювання. Довела непоступливому його господареві, що працюватиме не гірше за старших за себе, бо мріє не лише світ побачити, але й грошей заробити на навчання у медичному інституті. Зовсім іншими очима глянув на дівчисько сивоголовий медичний «зубр», коли «взяла» фразою: «Самі їздили за запахом тайги, а мене в лівійську пустелю не пускаєте! У Корці я копійки заробляю. Коли назбираю на навчання у ВНЗі!?».

Швидко минули неспокійні виїзні дні. Із міста тоді подались із нею ще дві сестрички (нині там корецьке земляцтво налічує 15 чоловік). Довгенько добирались із Бориспільського аеропорту в південноафриканську державу з дещо незвичною назвою Соціалістична Лівійська Арабська Джамахарія на роботу в поліклініку третього за величиною міста Місурата.

І полетіли на Волинське Полісся конверти з «не нашими» марками, фотографіями дочки та її подруг, заспокійливими словами: мовляв, усе гаразд, втягнулась у звичайну роботу (медсестра в хірургічному відділені поліклініки), трохи сумує за рідним краєм, бо тут хоча й екзотика, та до неї треба звикнути. Батьки, а надто пані Ліда, посилали донечці довгенькі інструкції, як уберегтися від гарячих арабських хлопців, жовтої лихоманки, немилосердної малярії, від якої ще й щеплення нема. Мабуть, забували, що їхня Оксана застерігає інших від усіляких недугів.

Полегшено зітхнули в Корці, коли донечка приїхала додому у відпустку. Тендітна, немов тростиночка, та духовно змужніла: ті ж карі очі, деяка внутрішня задума в погляді, палка в розмові, та ніби більш розсудлива в оцінках. Спершу детально сповідалась перед батьками, потім «доповідала» що і як сусідам, знайомим, нарешті «мучили» її колеги по праці.

Починала з екзотики світу, в якому опинилась зі своєї волі. Більшу частину країни займають напівпустелі та пустельні невисокі плато. Між вулканічними горбами побачите «едейєни» — великі піщані улоговини. А як не згадати про Лівійську пустелю, де температура не опускається нижче 50 градусів із позначкою «плюс»? Постійних річок у країні немає, зустрічаються «ваді» — тимчасові водостоки. Там, де виходять грунтові води на поверхню, утворюються благодатні оазиси з багатющою рослинністю, місця для ведення городництва.

Офіційна мова — арабська. Її на розмовному рівні вже освоїла мадмауазель Сана (так звуть нашу землячку в клініці).

Прикро, та не порівняти умови праці в медзакладах українського Корця та африканського Місураті. Наші працівники постійно (і не безпідставно!) бідкаються, що недостатньо виділяється коштів на утримання закладів охорони здоров’я, поновлення їх матеріально-технічної бази. Тому демографічна ситуація в регіоні погіршується, зріс рівень смертності дітей, онкозахворювань. Мабуть, волосся дибки піднялося б у лівійців, якби їм довелося «залучати позабюджетні кошти», аби виживати. Іншими словами, випрошувати у спонсорів готівку, будматеріали, харчові продукти. В поліклініці Місурата — найновіша сучасна діагностична апаратура, найрізноманітніші препарати, що не видають під звіт, не забирають назад. Медсестрам не треба прати й прасувати одноразові халати, що після зміни знищуються.

Безперечно, корчан цікавили облаштування, стосунки заробітчан із аборигенами. Мешкають медсестри при госпіталі, кожна має окрему кімнату з необхідною побутовою технікою. Виділяють їм безкоштовні харчі. Та від них дівчата відмовились: арабська кухня вельми гостра і калорійна (як тут не задуматись про майбутнє власної фігури). До того ж мусульманський світ — справа тонка. Господарі вельми ображаються, коли сестрички не з’їдають запропонованих їм порцій. На «високому рівні» дійшли компромісу. Аби не шокувати роботодавців, українки будуть купувати продукти в супермаркеті і на базарі та готуватимуть страви самі.

Отут починається найцікавіше. Відвідування, скажімо, супермаркету — то цілий ритуал. Насамперед слід подумати про одяг. Лівійці вимогливі до виду слабкої половини людства. Якщо це навіть іноземки. Хочеш купити курятини чи масла — діставай довгу сукню чи штани. Наші земляки навіть паранджу навчились носити. Бо то не жарти, коли за демонстрацію жіночих принад (із позиції тамтешньої поліції моралі) юну вінничанку впродовж доби … вигнали з країни. Як правило, медсестер у магазин чи на базар супроводжує виділена госпіталем охорона. Як говориться, береженого і Бог береже.

Зі сміхом Оксана розповідала про випадок, що стався з ними. Продукти там набагато дешевші, ніж у нас (окрім горілки, пляшка якої коштує 90 доларів). Захотілося українкам сала — шукали довго. Нарешті надибали в одному з магазинів. Покуштували вдома — скривилися, бо виявилось верблюжим. А прокляту Аллахом свиню лівійці взагалі не тримають.

Екзотика там повсюди. Залізниць немає, зате зустрінете залишки багатьох культур. Місцина вже в першій половині першого тисячоліття до н.е. бачила фінікійські, а потім грецькі колонії. Тут залишили свої сліди Карфаген, Стародавній Рим, вандали, Візантія, Османська імперія. Допитливий побачить наскельні малюнки періоду неоліту, багатокупольні мечеті, прекрасні вироби минулих і теперішніх ремісників.

Звикає до дивного мусульманського світу із незвичними нам атрибутами, умовностями, законами полісянка, як і її подруги з Сум, Чернігова, Вінниці, подавшись за тридев’ять земель у ісламський соціалізм. Не допитувався про статки Оксани, але довідався, що купила батькам кольоровий телевізор, братові — комп’ютер, спонсорувала його навчання в Харківському радіоелектронному університеті, допомагає, аби до квартири провели газ. Продовжила ще на кілька літ контракт. Тому Якубці прислухаються до новин у далекій афродержаві.

Якщо за великим рахунком, то нелегко там юнці. Та знаючи настирливість, цілеспрямованість колишньої сусідки, впевнений, що повернеться із далекої Лівії здоровою, змужнілою фізично і духовно, захоплено розповідатиме про власну «тисячу й одну ніч». А поки що повідомляє у листах, що сумує за рідним краєм, розповідає що таке рамадан, коли всі правовірні не лише постять, але й міняються на очах. І не перестає дивуватися, що українці призвичаюються на кожному континенті.

Василь ЯНОШІ

Корець
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору