Перше квітня — брехня всесвітня

У багатьох народів у різні епохи (за свідченням етнографів та фольклористів) здавна існував день сміху, веселих жартів, карнавалів і розіграшів. Україна в цьому плані — не виняток. Згадайте хоча б першоквітневі гуляння в Одесі. Винахідливі мешканці чорноморської перлини щоразу в свято вносять свіжий струмінь, прагнуть, аби на весняні вулиці вийшли старі та малі, одесити й гості, хоч на годинку скинули сірий тягар буденщини, почувались невимушено. Одним словом, веселились.

Ми щороку відзначаємо 1 квітня, щоразу сміємося. Глянеш у календар, і нічого не розумієш: якщо воно припадає не на неділю — зовсім не червоний день — а всі знають, що це свято, коли кожен може дозволити собі будь-який жарт, легкий розіграш. Бо «першого квітня — брехня всесвітня!». Тому жартуємо, кепкуємо, сміємось. Скажімо, дівчата вважають, що коли їм вдасться цього дня підманути якомога більше людей, то наречені їх не ошукають. Навпаки, юнаки будуть кликати їх заміж. А що вже казати про спроби підлітків «відзначитись» зі своїми та чужими.

Та чи задумуємось, що ж це за «смішна» дата, де взялась, хто вигадав, яка історія її становлення? Окремі дослідники вважають, ніби жартівливий «день обману» в Європу перекочував зі сходу. Принаймні аналогічні звичаї спочатку існували в Японії, Китаї, Індії. Стародавні індійці, приміром, непередодні весняного рівнодення (співпадало з початком квітня) відзначали народження богині Сіти. На її честь влаштовували сценічні вистави з безліччю обманних трюків. Цим, вважали вони, можна було умиротворити божество. Звідси дійства розповсюдилися у XVII столітті на європейців.

Дехто пов’язує обряд із релігійними канонами. Начебто серед буддистів ходила облудна розмова після воскресіння Христа. Народ і воїнів навчали жартома обманювати, казати, що «Христос Воскрес», а стрічний відповідав: «Перше квітня», що означало «неправда». Водночас є твердження, ніби звичай обманювати має витоки ще у дохристиянських віруваннях. Правда, перше квітня набрало на нашому континенті нових ознак, доповнилось місцевими колоритами, звичаями. Адже почуття гумору притаманне багатьом людям, які живуть на Землі. Що найцікавіше: ніхто не ображається, коли «попадеться» на каверзу, врешті-решт, все переходить у площину жартівливу. І якщо вам підліток скаже, що у вас капелюх «відмітила» пташка чи після гоління на обличчі залишився крем — зробіть вигляд, ніби повірили в маленький обман. Жартівнику буде приємно: підманути вдалось. А ви згадайте, що самі колись так чинили, бо «перше квітня — брехня всесвітня».

Власне, нині точно ніхто не скаже, коли і хто першим влаштував незвичне свято. Та це, напевне, не так важливо. Важливо інше – хтось щиро заразив веселим сміхом інших. І пішло. Древній звичай не канув у лету, а продовжує жити. Хіба це не вияв оптимізму, гумору, життєрадісності та віру і світле все? Маленька деталь. Останнім часом у багатьох країнах намагаються прислужити «Дню сміху» журналісти. У газетах, телепрограмах і радіопередачах з’являються «серйозні» сенсаційні повідомлення, що тривожать загал. І лише пізніше з’ясовується, що це — розіграш.

А тепер дещо конкретне про «обличчя» незнанного свята. Подейкують, ніби започаткували його у Франції, де люди веселі, життєрадісні, люблять посміятись. А тут і нагода трапилась. У 1564 році король Карл XI, відомий нам із романів Олександра Дюма, видав наказ: перенести початок року з першого квітня на перше січня. Не всі французи підтримали нововведення, на знак протесту посилали друзям привітання, подарунки. Звичай дістав назву «квітнева риба», бо сонце в цей час знаходиться у сузір’ї Риби. Над тими, хто були проти перемін, всі легко кепкували. І тепер у країні дарують першого квітня невеликі подарунки, є традиція до чийогось одягу чіпляти маленьку паперову рибку. Цього дня один одному дають безглузді доручення: простаків відправляють по ключі від поля або проковтнути першоквітневу рибу. А учні намагаються прив’язати рибку не лише вчителям, але навіть поліцейським.

Англія теж відмічає цей день. Починаючи з півночі, до 12 години 1 квітня кожен міг пожартувати над своїми друзями, знайомими, незлобливо підманути їх. Того, хто «попавсь» на першоквітневий жарт, зустрічали сміхом, криками. Часом обмани були витонченими, а гостям подавали на сніданок висмоктані порожні яйця. А довірливим доручали принести кварту голубиного молока, прямий гачок чи смугасту фарбу; друзям посилають посилки з мотузкою для зв’язування вітру; учень м’ясника має принести з крамниці ніж для лівої руки…

Приглянемось до першого квітня в Німеччині. Там цей день вважають… нещасливим. Мовляв, народивсь Юда, котрий продав Сина Божого, віддав його на розп’яття. Але й педантичні німці намагаються в цей день пожартувати. Загальноприйнято, що «дурня не гріх ганяти, за три моря посилати». За чим тільки не відправляють «новачків» на другий край міста! Тут і комариний жир, і страусовий послід, і ослячий язик.

У Фінляндії звичай з міст поширився на села. Але в характері суворих синів холодної півночі чимало жартів самобутніх, пов’язаних із хліборобськими клопотами під час серйозних робіт (обмолот, чищення зерна, забій худоби). Як правило, дорослі «розігрують» дітей, посилаючи на другу вулицю до знайомих, родичів по якісь неіснуючі, ніби вкрай необхідні, інструменти. Приміром, скляні обценьки. А там, у свою чергу, «пригадали», що їх віддали односельцям на іншу вулицю. І дитина чимчикувала на нову адресу, а звідти — на ще іншу. Так повторювалось не раз. Діти потішались «довірою» дорослих — жартом.

Якщо казати про Австралію, то в ній день сміху починається … зі сміху. Вранці по радіо передають запис крику птаха кукумара, що нагадує нестримний людський регіт. А потім цілий день тривають веселі розіграші, прагнення найбезглуздішу «сенсацію» подати за правдиву новину, підвести, як мовится, під монастир довірливих.

Чехи, литовці та поляки сповідують дійство, що носить назву «Послати когось у апріль», а під час шотландського обряду «гонять шуліку». Зазначимо, що остання інсценізація губиться в дохристиянській міфології, коли шуліку — хижу пташку — порівнювали зі злими силами. Але й тут не забували жартів, пісеньок, вигадок.

Ледь не кожна країна має свій «День сміху». За свідченням відомого етнографа-дослідника Василя Скуратівського, в українців першоквітневий звичай насамперед приживсь серед городян, де був плодючий грунт для іноетнічних запозичень. Останнім часом все помітна тенденція до популяризації на селі. Так добре, що люди сміються.

Василь ЯНОШІ

Дубно