Ніч самотньої старості

– Треба приготувати чаю, – мовила сама до себе і в закутку хати відлунився її сумний голос.

Їй лише 65, але важке життя, непосильна фізична робота, надмірне нервове напруження, хвороби, роки самотності передчасно зістарили Марію.

За вікном світало. Жінка ще раз обвела поглядом свою нужденну “нору”. З усім змирилася давно. Та й від кого нині дочекаєшся допомоги, коли навіть у конторі колишнього колгоспу, якому віддала не один десяток років непосильної праці на фермі дояркою, теперішні керівники відвертають голови, мовляв, навіть не знаємо такої. А від байдужого ставлення стає ще болячіше. Рідні немає. Інші односельчани “по горло” заклопотані своїми справами, а багатьом із них заслонили очі на білий світ гривні та долари. Невже міркують, що житимуть тисячі років?! Ні! Смерть хабарів не бере – вона єдина непідкупна.

Були ще й гірші дні. Одного разу приходили з контори і передавали розпорядження керівництва, щоб Марія виселилася із хати, що колись належала колгоспу, і яку вони вдвох із чоловіком одержали за сумлінну працю у вічне користування. А куди їй, одинокій і хворій, подітися – не сказали. Правда, дякувати Богу знайшла співчуття і розуміння аж у районі – захистили від свавілля місцевих чиновників і дозволили й далі жити у трухлявій хаті. Та чи надовго?

А як вона важко щоденно працювала, щоб добре жилося єдиному синові, щоб він їв не лише чорний хліб і дешеву кільку, а й ковбасу та масло з булкою... Сама ж перебивалася картоплею та пісною квашеною капустою.

Зібрала, було, вже якусь копійчину, щомісячно заощаджуючи та відкладаючи з мізерної пенсії. Але безжальне життя знову несподівано вдарило у найболючіше місце: син потрапив у тюрму. Вийшов недавно, приїхав, оглянув материну “конуру” та й знову подався у світ широкий щастя шукати.

Останні гривні йому на дорогу віддала. “Може хоч напише”, – сподівалася стара мати. Але поштарка щоразу заперечливо хитала головою: той “світ” мовчав, мов онімів навіки...

...Все ж інколи світлий промінчик спогаду радісно осяває душу Марії. Адже і вона колись знала крихітку щастя. Приїхала сюди на заробітки двадцятирічною, познайомилася із таким же заробітчанином Іваном: згодом покохалися, побралися. Колгосп дав хату. Невдовзі й син народився. Та недовго тривала радість молодої сім’ї. Тяжко захворів і пішов із життя чоловік, залишивши їі з непосидющим сином-підлітком...

Гай, гай... Усе минулося, немов літній ранковий туман на сонці розвіявся: і молодість, і завзяття, і щастя. Залишилися самотність, хвороби, туга та незавидна пенсія. Ще коли був живим Іван, почали боліти ноги – дала про себе знати важка багаторічна робота на фермі. Але Марія не залишила корів до самої пенсії: через силу, проте щодня прямувала до тваринницьких приміщень.

– Брудно у мене в хаті, незатишно, страшно, – продовжує, – сама бачу. Але не можу дати ради. Докульгала якось до сільради і заяву написала, щоб допомогли побілити всередині кімнату. Але, видно, забули...

Марія лежить на залізному ліжку і розповідає сама собі про власне життя стомленим, сумним голосом, за єдиним вікном дощ вщух, прояснилося, звідкілясь згори крізь листя дерев пробивається сонячне проміння, видніється колодязний журавель.

Хвора стара жінка безнадійно сподівається, що, можливо, хтось наважиться відчинити двері забутої людьми оселі і принесе їй крихту милосердя, розради, тепле і щире слово, малесеньку надію. Адже ми всі так віримо в добро...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.