Останні новини

Бізнес Рівненщини отримав 221 млн. грн. податку на додану ва ..

У січні – травні 2017 року представникам бізнесу Рівненщини відшкодовано майже 221,0 млн. гривень ...


За 5 місяців роботи рівненські митники виявили порушень митн ..

Протягом п’яти місяців поточного року Рівненські митники зафіксували 420 випадків порушень митних пр ...


Територіальні громади Рівненщини отримали понад 183 мільйон ..

Єдиний податок від малого підприємництва належить до тих податкових платежів, надходження якого стаб ...


Дві газети на Рівненщині «роздержавились»

Газети «Володимирецький вісник» та «Сарненські новини» першими на Рівненщині завершили процес роздер ...


На Рівненщині стартували військово-патріотичні змагання сере ..

На Рівненському полігоні стартував обласний етап Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-спортивної ...


На Сарненщині розслідується факт службового підроблення

Сарненська місцева прокуратура спільно із правоохоронними органами вживає заходи щодо боротьби із ко ...


У Рівному обговорили проблеми лікування та профілактики серц ..

Близько сотні фахівців медичної галузі взяли участь в Другій обласній конференції «Лікування та проф ...

 
Кров людська – не водиця…
Переглядів Переглядів: 2561  Обговорень Обговорень: (0) 5-10-2016, 12:27
«Не произноси ложного свидетельства»
Исход 20:16


Кров людська – не водиця…


Напередодні чергової річниці УПА, як і завжди прийшлося почитати нові ляпаси в сторону націоналістів, зокрема, як і завжди традиційно звинувачення в колабораціонізмі. Адже, хоча комуністів із великим трудом, але вже нарешті видворили з української політики та їхні засади досить сильні, бо людей, які живуть ностальгією досить багато з мисленням, яке не роками а десятиліттями втлумачувала радянська пропаганда.

Кров людська – не водиця…


Щоб звинувачувати когось в чомусь треба вивчити усі за і проти, поставити себе на місце тієї людини, в тому часі і просторі, плюсуючи той фактор, що дана тема серед інших була найбільш сфальсифікована в радянській історіографії. Сучасники того періоду кажуть, що рівним по диверсіях та провокаціях совєтам не було. Скажімо, довгі роки в радянських підручниках змальовували героїчну боротьбу партизан загону Дмитра Мєдвєдєва на Поліссі та забули хоча б обмовитися, що це був загін диверсійного призначення. Основне завдання якого було розвідка та висліджування націоналістів. А російський радянський диверсант-розвідник, агент НКВС, партизан Микола Кузнєцов, виконував терористичні та провокаційні завдання радянського командування, які мали на меті визвати терор у відповідь з боку німецької окупаційної влади проти українського населення, а особливо проти УПА. Націоналісти звісно не мирилися із медвєдівцями і неодноразово були сутички, про що зазначено в книзі П. Мірчука «УПА – 1942-1952». Стоянка цього загону була у 1943 році поблизу села Рудня-Бобруйська, що було на межі Сарненського і Березнівського районів Рівненщини, тим самим підставивши селян даного населеного пункту, бо після їх відступу фашисти село спалили разом із жителями звинувативши їх у співпраці з партизанами. Насьогодні лише садові дерева та пам’ятник нагадує, що тут жили колись люди. Скажу більше, на честь цих диверсантів з російських губерній (Медвєдєв до прикладу з Брянської губернії) було названо ряд вулиць, загонів саме на Рівненщині, а на честь великого диверсанта Миколи Кузнєцова місто-атомник – Кузнєцовськ, яке нащодавно, в наслідок процесу декомунізації, отримало свою природню назву – Вараш.
Ніхто не заперечує той факт, що така співпраця була на початку вторгнення фашистів в Україну. І якщо їх звинувачувати у колабораціонізмі, тоді те саме треба зробити з Мазепою, який пішов на співпрацю зі шведами проти Петра І, також усю політичну еліту Західної України, яка підтримала в роки І світової війни Австро-Угорщину, а не Росію. Та, разом з тим, не треба забувати, що усі ці процеси відбувалися в різні часи, а мотив такої співпраці був єдиний – ідея незалежної, або хоча б автономної.
Західноукраїнські сім’ ї та цілі родини були закатовані або відправлені до Сибіру з 1939 по 1941 рік. Як відомо, окрилені такою надією уже 30 червня 1941 року в Львові було проголошено «Акт відновлення Української Держави» на чолі з Ярославом Стецьком. Та на зміну одним окупантам прийшли інші. Коли були відкриті нацистські архіви в одному з документів ( рапорт № 32 від 19 вересня 1941 року із Документу Федерального архіву в Кобленці – ФРН), чітко зазначено про негативну відповідь Гітлера в неформальній обстановці за обідом, де були присутні рейхсміністр д-р Ламмерс, Еріх Кох, який доводив до відома про співпрацю та умови українських націоналістів.
« ..розмови за столом точилися переважно навколо теми «вільна Україна», не висуваючи при цьому якихось нових аргументів. Фюрер і рейхкомісар відкинули ідею незалежної України. А також Гітлер привів у приклад англійське панування над Індією, як найбільш достойну мету наших зусиль щодо управління на Сході.» Саме тоді прозвучало, що українці, як і усі слов’яни – кролики, призначення яких працювати на чисту арійську кров, ідея відкриття університету в Києві також відкинута. З того часу починаються репресії німців проти націоналістів, які вимушені були піти в підпілля. Стало ясно – на зміну одним окупантам – прийшли інші.

Кров людська – не водиця…В даному випадку, як і в будь якій війні не розумно усім давати визначення – «бандити», а вважаю, що по кожній особистості потрібно розібратися окремо. Бо таке тавро - воно притаманне радянській системі, яка більш як півстоліття нав’язувала свою викривлену і спаплюжену версію, як скажімо, сьогодні їхнє дітище подає новини з Росії. Так само не можна сказати, що усі є герої, адже, як і в кожній війні є дезертири, негідники, які наприклад, не хотіли йти на фронт і перебивались по лісах Полісся та Волині. І не може бути виправдання вбивцям цивільного населення, жінок і дітей, бо ніяка мета не оправдовує саме криваві засоби.
Особливо в північних регіонах провокації набирають поширення з осені 1944 року, коли ( вже насьогодні підтверджено) були заслані, як повстанці називали їх «зайди» – спеціально навчені і підготовлені в формі повстанців.
Фронтова лінія просувалася все далі на захід, УПА зазнавала втрат і від гестапо і від НКВС. Щоб дискредитувати в очах народу ОУН-УПА, більшовики заслали сюди понад 30 тисяч ! провокаторів, диверсантів, вишколених у спеціальних закладах, наприклад, у Харківській, Ленінградській спецшколах, де вивчили навіть діалекти і говірки, характерні для Полісся. Вони під виглядом бандерівців чинили масовий терор, вдаючись до крайнього садизму. Енкаведисти наїжджали вслід за Червоною Армією й одразу бралися проводити облави по селах і лісах. Хвиля депортацій торкнулася майже кожної родини. Багато постраждало людей, які були безпідставно заплямовані й рано чи пізно реабілітовані. Їм довелося пройти через Сибір, сталінські ГУЛАГи і на десятиліття лишатися міченими громадянами, про що була графа в анкеті особової справи, не кажучи вже про облік в КДБ.
Для прикладу, Михайло, із сльозами на очах згадує про вкрадених 6 років юності, коли в 14 років йому довелося відбувати покарання на чужині. У сорок п’ятому він випасав велику рогату худобу, а в лісах Північного Полісся енкаведисти влаштовували одну за одною облави, шукаючи підпільників і вояків УПА. Вони не раз звинувачували хлопця в тому, що ділиться своїм обідом із вояками, але не мали ніяких на те доказів. Тоді підіслали ще одного пастуха. Увечері, коли прийшли енкаведисти, підісланий сказав: «Приходили хлопці з лісу, яким Михайло дав молока і хліба, а я не дав». Цього було достатньо, щоб Михайла Савовича відправити на лісоповал. Така ж доля спіткала багатьох краян, яким пред’явили звинувачення, що вони підковували бандерівцям коней, носили до лісу грипси, допомагали харчами, співали патріотичні заборонені пісні.
Велику роль у підпільному національному русі відігравали жінки. Багато їх боролися в лавах УПА зі зброєю в руках: на той час завданням жіночої мережі УПА було утримувати зв’язкову лінію. У кожному селі була дівчина – господарча та станична, які координували господарську діяльність. У роки війни спеціальна група жінок на Сарненщині розповсюджувала листівки, газети, забезпечували бійців продовольством, виконувала роботу санітарок і розвідниць. Так у сотні під командуванням Яреми зв’язковою була Христина, постійною її супутницею була Олександра. Вони часто ходили разом у розвідку, займалися передислокацією проводу, облаштовували криївки. Люди допомагали їм, хоча і знали, що за таку допомогу можуть дорого поплатитися. Дев’ятнадцятирічна Христина та вісімнадцятирічна Олександра загинули в травні 1945 року під час чергової акції енкаведистів.
Багато можна наводити прикладів, та не вистачить ні часу, ні місця, але перед тим, як когось осуджувати чи ставити загальний гриф на усіх – потрібно вивчити і знати обставини, ситуацію. А також себе поставити на те місце, в той час: чи пішов би я за рідну землю воювати між трьох вогнів, а чи посидів би в коноплях…
Цей процес дуже серйозний і за очищення від отого бур’яну, що засівала радянська пропаганда десятиліттями треба боротися, бо за право нам сьогодні називатися українцями полягло багато людей, а кров людська – не водиця....
Світлана Коток.
Джерело: provinciyka.rv.ua
Тегі:

 
 
Новини партнерів
 
АРХІВ НОВИН
Июнь 2017 (31)
Май 2017 (31)
Апрель 2017 (72)
Март 2017 (38)
Февраль 2017 (29)
Январь 2017 (24)

 

 

ГОЛОВНА ЗВ`ЯЗОК РЕКЛАМА RSS
Студія веб-дизайну "Провінційка"     Наповнення © 2006-2016 рiк. Газета «Провінційка». Всі права на авторські матеріали належать газеті «Провінційка».
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за умови посилання на газету «Провінційка», а при передруку
в інтернеті - з активним гіперпосиланням на provinciyka.rv.ua. Адреса для листування з редакцією: info@provinciyka.rv.ua