Перлина

А сон, як веснами, проміння
минав: тендітний нетривкий …
І в ньому я, прилігши тінню,
шукала згублені стежки.
Розбуджений, там грав повільні
Ноктюрни, срібний саксофон.
Німим і кольоровим фільмом,
світився неповторний сон.
Здивовані вуста мовчали,
а всі слова, що не збулись,
що не звучали, мов печалі,
що не народяться колись…
Тепер я чула тільки смуток,
пронизливо ішов з буття.
І елегійне, ледве чутне,
пригнічене серцебиття…
Прозоро сон ішов і чисто,
в обрисах ранку день блукав,
На шибках сріблила намистом
пори зимової рука…
Будуть ще дні бетонних буднів,
і ночі, що загублять сни.
Але так дивно, самобутньо,
вже не відчути теплоти…
Як тихо пам’ять відлітає,
в майбутні сни – тривожний плин…
Все, що боліло, заростає,
грядущим болем, як полин…
* * *
Вже день давно заснув у чорних травах,
І ліс із лап струсив на землю сни…
Стояла ніч, таємна, величава,
І сходив місяць в небо по росі.
Я мружилась до неба таємниці,
А казка йшла із різьбленим ціпком,
Несла в руці нестиглі ще суниці,
Й настояне на травах молоко.

Катя Капранчук,
м. Рівне.