Відкриваємо, збираємо, цінуємо…

Моя Грушвиця

Село моє, неначе рай:
І ліс, і поле й мила річка.
Люблю тебе, мій рідний край,
Ти – найсвятіше у дитинства.
Ти – найпрекрасніша земля!
З народження я тут зростаю.
Чарують запашні поля,
І кущ суцвіттям пишним в гаю,
Птахів замріяний політ,
Калини кетяги червоні,
І дуб, якому сотня літ,
Й веселки барви кольорові.

Така буває мить

Буває мить, коли не знаєш,
Що завтра доля шле тобі.
Удень ти мрієш? Ніч стрічаєш?
А що побачиш уві сні?

Усе, як дійсність… це й бентежить,
Там мчить назустріч чорний кінь.
Його торкнути б, але стежить,
Білого вершника притихла тінь.

Кого я хочу тут зустріти?,
Що означали ті слова?
Цього не можу зрозуміти…
Зазвичай, в сні таке бува.

Ось вже одна на роздоріжжі,
Самотня серед двох шляхів.
І відповідь шукаю в тиші,
Де ні кінця, ні берегів.

Куди податись, крок, ступивши?
Кому назустріч буду йти?
Ілюзія… Очі, відкривши,
Вмить правду розумієш ти.

Страшна вона, болюча сильна,
Бо обрізає крила мрій,
І ти стаєш уже не вільна,
Й не розумієш більше снів.

Розкриєш очі, сон зникає,
А з дивним світом і думки.
День за вікном у сонці сяє,
Час плине з швидкістю ріки.

Оля Майструк,
с. Грушвиця.