Рівне:

Створення та просування сайтів

Дід Славко

Суспільство 26-чер, 2008, 10:059 prov 1 319
Святослав народився у березні. Двадцять шостого. Зима того року стояла не на жарт сердита – сніг випав ще у листопаді, і тримався уже четвертий місяць. Мело, хурделило, засипало, морозило, не відпускало…
Був кінець березня, а весною навіть не пахло. Пізніше ще мама розказувала для малого Святослава, що у той день, день його народження, зранку у вікно до неї зазирнула ластівка – перша провісниця весни.
В один з таких зимових, але по-весняному теплих за настроєм днів і з’явився Славко на світ.
— Славцю, Славцю, а ходи-но до столу! Сла – а – а – вку! Ото вже непосидюча дитина! Ну і де цей бешкетник?!, — не раз чулось з їхньої хатини.
Він і справді був непосидючим. Все шукав чогось, бігав, намагався нічого не пропустити: отут джміль живе, а то ластівка кубельце звила… До лісу бігав, пропадав там до вечора: гриби, ягоди, дикі яблука, шукав сліди лісових звірів…
Хатина їхня стояла майже край села. Батько, мама – це і була вся сім’я хлопця.
—Е – е – х, дитинство.., — важко зітхнув теперішній Святослав. — Весна життя, краса життя…
Яким же безтурботним здавалось воно йому тепер, з висоти прожитих років!
А потім було літо. Червень 41–го. Славку було дев’ятнадцять і він пішов на фронт: постріли, танки, окопи, бинт, кров…Постріли, ліс, літо, сонце, спека…
Кров…
Смерть друзів…
Зламана ключиця…
Літо…
Санітарка Оксана…
Кохання…
Молодість…
Літо…
У 1945 війна закінчилася. Він вижив лише завдяки померлому товаришеві, який захистив Святослава своїм тілом під час вибуху. Але доля надовго відібрала у нього шанс бути щасливим – у тій воєнній суєті він загубився зі своєю коханою. Все-таки фронт, війна…
А потім був Львів, навчання в інституті, нові друзі… Пізніше робота інженером на заводі, смерть батьків… Місто повністю поглинуло його. Батьківську хату довелось продати, і… пішли – поїхали безкінечні буденні дні людської осені, що лише зрідка освічувались миттєвими спалахами радості: свята, посмішки чужих дітей, сонце… Поступово з’явилась перша сивина на скронях.
Одного жовтневого вечора Святослав, як звичайно, повертався додому. Уже підходив до зупинки, коли його тролейбус від’їхав. Вирішив почекати наступного. Краєм око помітив жінку, яка стояла неподалік, і відчув, ніби струмом його вдарило. Обличчя жінки було приховане вечоровою тінню.
Але тільки не для серця, яке кохає!
Для серця воно було відкритим.
Як завжди.
— Оксано! Чи ти?!..
Любов – вічна. Кохання справжнє – вірне. Любов – ніколи не перестає…
Зима того року стояла не на жарт сердита – сніг випав ще у листопаді і тримався уже другий місяць. Мело, хурделило, засипало снігом, морозило, не відпускало…
Дерев’яна фігурка оленя радістю відображалась у очах малого Максимка. Тримаючи її у руках, він уявляв себе в лісі, серед білих–білих кучугур, у пошуках слідів справжнього, живого оленя.
Дід спав.
Анна ТКАЧУК,
Дубно.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору