Хвали кобилу, але й трактора не гань

Земляки
Іван Волосюк із Бокійми за свої тридцять вісім літ і весен устиг зробити на землі чимало. Хліборобська жилка і потяг до техніки після школи привели у Мирогощанський радгосп-технікум. Але після його закінчення влаштуватися на роботу за спеціальністю у своєму селі не вдалося, тож із дипломом не носився, а працевлаштувався трактористом у колгоспі. На жаль, господарство поволі почало занепадати, тож молодий фахівець перебрався у хлібоприймальне підприємство на Діброву, де років зо п’ять крутив «баранку» колісного трактора.

Але і там виробничі процеси згорталися, тож Іван Волосюк опинився на обліку у районному центрі зайнятості. Однак перспективи безробітного не тішили. Треба було шукати вихід із гострого життєвого кута. І бокіймівчанин робить відчайдушний крок — реєструється підприємцем. А суть його бізнесового пошуку полягала в тому, що він вирішив надавати сільськогосподарські послуги конем, точніше, кобилою. Дехто з іронією оцінював такий крок односельця. Мовляв, декотрі господарі із парою вороних поволі ґаздують, але із підприємництвом не поспішають, а тут із кобилою взявся розвивати бізнес. Іван і сам розумів, що у тому бізнесі більше формалізму, ніж життєвої логіки, але на той час так склалися життєві обставини. І кобила на ймення Придорожня стала у Бокіймі разом зі своїм господарем об’єктом підприємницьких стосунків. А назвали її так, бо з’явилася на світ по дорозі із Бійниці у Бокійму. А батько Івана — Йосип згодом подарував її внуку Андрію. Відтак батько зі згоди свого сина дав кобилі підприємницькі перспективи. Звісно, Придорожня гір не вернула. Але, скажімо, заборонувати город, щось підвезти-привезти могла без особливих зусиль. Власне, на таких роботах її використовували. Але якби господар розраховував на прибутки лише від неї, то, мабуть, без штанів залишився і без скибки хліба. Тому розумів, що Придорожня — лишень юридична зачіпка для підприємництва, а який-небудь гріш треба заробляти іншим шляхом. Відтак Іван Волосюк разом із дружиною Ларисою придбали трактор МТЗ-80. Скільки біля нього чаклував господар — знають лише хатні та ще хіба Всевишній. Але від золотих рук бокіймівського механіка трактор «заговорив», а невдовзі із сільськогосподарським реманентом техніка закружляла на паях, які молодим ґаздам подарував дідусь Микола Рудий. Його уже немає на білому світі, а трудовий доважок для сім’ї внука відгранює блиском невтомної дідусевої звитяги. Та й із трактором на Івана Волосюка дивіденди рясним дощем не посипалися. Аби прогодувати сім’ю, у якій сімнадцятилітній Андрій та п’ятнадцятирічна Інна, довелося вирушати у заробітчанські мандри в Росію, де до сьомого поту гнув спину на будівельних роботах. Та й нині вдома буває лише у вихідні, бо на Волинь пролягла заробітчанська путь. Ось таке воно підприємництво... А Придорожньою нині переважно опікується син Андрій. Десь і якусь копійчину заробить. А якщо виникає невідкладна об’ємна робота, то кобилу підпрягають із дідусевим конем — Йосип любить вороних. — Якщо нормально господарювати, — розмірковує Іван Волосюк, — то кінь годиться хіба що для розваги. Тепер господарі поволі збувають коней, купляють трактори... — А за такої цінової політики, як тепер, — додає дружина Лариса, — коли один літр солярки уже наближається до п’ятигривневого рубежу, то і з трактором не розженешся... Волосюки у тій ціновій арифметиці орієнтуються, як риба у воді. Множать, ділять, додають і віднімають. І як не крути — ніде не видно просвітку для селянина, за яким би виднілися світлі перспективи. А з кобилою до процвітання — як «Запорожцю» до «Мерседеса». Втім, поки що і з Придорожньою у Волосюків і каша з молоком, і хліб із маслом. І не втямиш: чи то кобила з підприємницькою лейбою така хлібосольна, чи то руки у господарів всюдисущі і роботящі...

Віталій ТАРАСЮК,

Млинів.