Ялинку прикрашали... шматочками хліба

Голодомор
У листопаді українці поминали своїх земляків, які стали жертвами штучного голоду 1932-33 років. До середини 80-х років минулого століття взагалі заперечувався сам факт знищення українського народу репресіями та голодом.
Через багато років сивочолий млинівчанин Феодосій Блащук зізнається, що не може згадувати ті страхіття без сліз. Чоловік народився в сусідній Хмельницькій області. В сім років йому довелось стати свідком злочину, вчиненого комуністичним режимом у тридцятих роках двадцятого століття проти нього самого, його близьких та всього українського народу. Пан Феодосій розповідає, що народився в сім’ї одноосібника, батька не розкуркулювали оскільки не було спеціального указу. Він з’явився пізніше — в 1935 році, коли вже і розкуркулювати було нікого. В сім’ї Блащуків було четверо дорослих та четверо дітей. Тримали невеличке господарство: корову, пару коней, мали шматок землі, на якому сім’я працювала з ранку до ночі. — Хліба в той рік вродили багатими, — згадує пан Феодосій. — Батько виконав план хлібозаготвлі, але цього виявилось замало: в двір завітали дужі хлопці в чорних шкірянках і, не кажучи нікому й слова, винесли з комори все збіжжя, з льоху забрали картоплю, моркву, буряк, капусту. З колгоспних комор також вивезли все до зернини. Сховати щось було неможливо. Так звані «заготовителі» з металевими щупами протикали землю навколо обійстя, розшукуючи щось заховане. На початку жовтня 1933 року біля сільської ради зібрали чоловіків з лопатами, наказали в кінці села копати глибоку траншею. Про її призначення дізнались після того, як у селі почали помирати люди. Найпершими жертвами стали новонароджені дітки та їх мами. З осені до весни звозили до траншеї мертвих людей. У великому селі до весни живим залишилось менше третини населення. В глибоку яму разом із сім’єю ліг рідний брат батька, який агітував Блащуків вступити в колгосп. Біля села був ліс. Люди з’їдали все, що там повзало, бігало, стрибало. Визбирали всі жолуді, дикі яблука, грушки, шипшину, навіть молоді корінці. Але, на жаль, це не рятувало. Мертвих людей з розпухлими животами знаходили скрізь. Школярів підгодовували пісною «затіркою» (легке пісне тісто розтиралось над кип’яченою водою). Феодосію та його сестрам таку їжу не давали, оскільки батько не був у колгоспі, тому дітки на перервах бігали до домівки, щоб щось перекусити. Таким перекусом була скляночка молока. Феодосій вважає, що саме завдяки молоку вони вижили. Були опухлі, виснажені, але ніхто з дітей не вмер. Бабуся з дідусем свідомо відмовились від їжі на користь діток, прийнявши голодну мученицьку смерть. Всі в околиці знали, що забраний у людей хліб знаходиться на вузловій станції за декілька кілометрів від села. Збіжжя охороняли до зубів озброєні охоронці. На рейки через шпарини просипалось зерно, його збирали ворони, горобці. Але коли підповзали до рейок місцеві дітки, охорона їх без попередження безжально розстрілювала. На цій станції стояли вагони з цукром, який вироблли на місцевому заводі. Найбажанішими ласощами для Феодосія в той час був шматочок звичайного хліба. В школі з’явилися чутки про те, що на новорічній ялинці школярам роздадуть по шматочку хліба. На свято Нового року зібралися діти та дорослі. Посеред кімнати стояла зелена ялинка, прикрашена шматочками хліба та великою паперовою червоною зіркою. Батьків, які не були членами колгоспу, разом з дітьми випровадили з залу. Діти заглядали у вікна, намагаючись побачити, як проходить святкування. Директор школи знімав з ялинки шматочки хліба і вручав школярам. Одному з дітлахів ласощів не дісталось. Протестуючи, дитина зайшлася голосним плачем, щоб заспокоїти її, директор власноруч знімає з верхівки червону зірку й урочисто вручає дитині. Омріяний шматочок хліба не міг замінити дитині паперовий символ. Хлопчина в розпачі розірвав подарунок і кинув під ноги. Вчинок учня було покарано зниженням оцінок, а батьки давали пояснення органам за прогалини в патріотичному вихованні дитини. Пан Феодосій вважає, що ніхто не зможе сповна описати всі страхіття, які чинив режим. Адже в селі на протязі 1933-35 років не народилося ні однієї дитинки. Комуністи не визнають своєї провини в геноциді проти власного народу, оскільки бояться, що будуть відкриті архіви під грифом «секретно», які врешті змусять їх відповідати за злочини перед українським народом, та світовою спільнотою.