Стала матір’ю своїм онукам

Розповідь про подвиг-обов’язок старших почнемо із далекого вже 1955 року, коли після закінчення школи майстрів-садоводів дівчина отримала направлення в Дубно. Мешканка одного із сіл Новгород-Сіверського району, що на Чернігівщині, прижилась на овочесушильному заводі, де пропрацювала 36 років, до того ж і долю знайшла: стала на рушничок щастя із хуторянином Омеляном Ільчуком. Його батьки, нащадки польських переселенців, привітно зустріли трудолюбиву невістку. Та не довго раділи хутірським гараздам молодята, бо почалась боротьба з „відрубними” господарствами. Голова колгоспу „Прогрес” Петро Воловиков наказав знести обжите обійстя. Хату розвалили, город забрали, обрізавши під ріпицю, садок вирубали. А виділили переселенцям «розвалюху». Мусили перебратись до тітки, в якої було четверо дітей. Випросили в сільраді місце під забудову, колгосп „розщедрився” на фуру соломи, яка пішла на глиняні „вальки”. За літо звели стіни (тоді ще люди сповідували толоку), а до зими перебрались у власний дім.
Першою народилась Любочка, потім ненька співала колискові Іринці та Наталочці. Зичила донечкам щасливих долей, та людське життя складається із чорних та білих смуг: дітки приносили батькам не лише радісні хвилини, але й сумні. Найстарша після кооперативного технікуму працювала в магазині сусіднього села. Там знайшла майбутнього чоловіка. Не вельми припав батькам до душі хвалькуватий Євген, та розсудили, що не їм з ним жити, а дочці. Після весілля провели молодят у селище Локачі на Волинь, звідки родом був зять.
Не склалося сімейне життя в Люби. Лише б радуватись, коли один за другим у неї народжувались хлопчики (от уже й п’ятеро онуків мали Ільчуки), та хиріла молода мати, над якою по-садистськи знущався землемір, вбивав морально: „Гуляка, я на двох дітей розраховував, а ти он що витворяєш”. Одного дня привіз синів і вагітну дружину в Рачин, вивантажив, як непотріб, під воротами, навіть у хату не зайшов.
Кілька місяців пролежала дочка в лікарні – Сашко і народився в селі. Дідусь із бабусею повідомили новину у Локачі, батечко навіть не відгукнувся. Коли дружина з немовлям поїхала додому, відлупцював її до напівсмерті. Важко хвора, морально принижена жіночка вирішила розлучитись із нелюдом. Суд віддав їй менших четверо діток. Недовго після цього топтала ряст, фізичні та душевні потрясіння зробили своє. І залишились синочки напівсиротами. Поховали її в Рачині, провести колишню дружину в останню путь Євген за потрібне не вважав. Зате розпочав тяжбу зі старенькими, вимагаючи дітей, аби „прилаштувати їх у добрі руки”. Аж 12 судових засідань перенесли Ільчуки, поки позивача не позбавили батьківських прав і не зобов’язали сплачувати аліменти. Горе-батько на чотирьох дітей присилав аж 75 гривень. Між тим, тесть із тещею опікуються ними ось уже десятий рік.
Не розкошують старенькі, бо пенсії в колишніх колгоспника і робітниці сушзаводу невеликі, та й соціальна допомога на дитину — в межах 117 гривень. На один хліб потрібно щодня десятку, за місяць „йде” 7-8 літрів соняшникової олії. І цукру потрібно чимало упродовж року, і молоко хлопчики полюбляють. А одяг, взуття, шкільні приладдя? Діти є діти. Не балують їх у сім’ї, та бабуся частенько пиріжки пече, варення восени припасає. Тримають курей, порося, обробляють город.
Спостережливий читач може зауважити, що мова йде лише про чотирьох онуків. Та ні ж бо. Живе з батьками і дочка Наталія, в якої сімейне життя також не склалося. А в неї також двоє дітей. Правда, сердобольні старенькі навіть і не задумувались, аби „відшити” онука та онучку. До того ж, Наталя, робітниця кондитерської фабрики, намагається внести лепту в загальний „котел”.
Отже, потреби в юних чималі. Павло – студент Дубенського медколеджу, Ірина та Дмитро навчаються в Мирогощанському аграрному коледжі, Андрій – дев’ятикласник, Микола – на два роки молодший, та й Сашко школярик-четвертокласник. Хлопці мріють про комп’ютер, не проти мати мобільні телефони, прикупити дещо для занять спортом.
А тут ще й клопіт із найстаршим онуком. Валентин закінчив університет, але тяжко захворів. На зятя надія мала. Старенька бідкається: не має змоги часто їздити на Волинь. І не лише безгрошів’я допікає. У бабусі здоров’я не вельми, високий тиск замучив, уже кілька років ходить, спираючись на палицю. Вранці піднімається з ліжка через силу, бо годувати всіх потрібно. Добре, коли Наталя не на зміні, підсобляє в клопотах. Але задля онуків, які стали рідними, готова терпіти і не таке. Все просить берегиня роду Всевишнього, аби продовжив віку, дав здоров’я. Вважає першочерговим покликанням своїм і Омеляновим вивести в люди дітей, за яких відповідають перед совістю і громадою. Чи не тому серйозно зайнялась траволікуванням, використовує дари природи (збирають помічні зілля онуки і дочка), аби не дати „розгулятися” власним недугам. Та й страждущим односельцям радо підсобляє.
Якось у телепередачі почула, що за рік в Україні при живих батьках сиротами стають дві з половиною тисячі дітей, а в дитбудинках та інтернатах нині перебувають понад 100 тисяч хлопчиків та дівчаток. Сирота в інтернаті за рік коштує 25 тисяч гривень, тобто щомісяця на нього тратять 2 тисячі гривень. Ільчуки не мають таких коштів, у них на всіх „чисті” витрати становлять цю суму. Зате дідусь із бабусею компенсують їх нестачу значно ціннішим капіталом – щирою приязню, непоказною любов’ю, справжнім родинним ставленням до кровинок, яким так потрібне міцне плече старших. Аби стати людиною, вміти багато, знайти місце в житті, вміти поділитись любов’ю з ближнім.

Василь ЯНОШІ,
Дубенський район.