bank-ua.com
Рівне:

Ех, Сибір, Сибір…

Суспільство 20-бер, 13:249 prov 948 0
Сніги впали глибокі. І посеред автомобільного транспорту можна було бачити, як вигарцьовують олені, запряжені в довгі і низькі дерев’яні сани. Мені випала нагода побувати в Надимі кілька місяців. Спілкувався з жителями.
Гарне місто. А поза Надимом своєю красою чарував сосновий ліс. Тайга. Та увагу привертала кількасотметрова річка Надим. По ній сюди-туди рухалися кораблі та кораблики.Серед снігів сяяло багатоповерхівками місто.
І все ж таки якось ставало сумно, коли, побувавши на кладовищі, — на могилах таблички з написом: « Неизвестный». Так. Скільки невідомих доль.
І доля жительки села Борщівки Ольги Гнатюк пов’язана з тайгою, що змусила витерпіти великі сибірські морози, хуртовини-заметілі, холод і голод, надзвичайно важку роботу.
…Євтух Цимбалюк і його дружина Матрона жили в Борщівці, мали чимало землі та дітей багато, котрі ставали великою підмогою в господарстві. Жили-поживали, як і всі мешканці — хто бідніше, хто багатше. Покладали надії на краще майбутнє. І дочка Ольга теж сподівалася на свою щасливу долю.
Вибухами та тривогою озвалася війна. Пострілами лякали жителів загарбники-фашисти, що сунули чорною ордою танками, машинами, на мотоциклах через Борщівку на Березне. Гул, гуркіт, гамір, а вдалині сиво-чорними димами затягувалась раніше мирна голубінь неба — горіли селянські будівлі.
— Що ж воно далі зробиться? — бідкалися люди.
Жителям нікуди подітися — вони в оточенні. Дехто з людей втікав до лісів, а кому не щастило сховатися від фашистського ока, чекала смерть.
— Багато тих страхіть і досі озиваються лячно, — ділиться споминами жителька Борщівки Ольга Гнатюк. — Якось ще облавою наскочили вороги. Це вже були кати, бо розстрілювали мирних жителів, палили оселі й інші будівлі, кидали живих у вогонь. Молодих рятували ноги — втікали. А як бути старим та малолітнім дітям? Згоріли заживо. Спалили нелюди все село. А ще пригадую Паску 1943 року. Жителі Малої Любаші ставали рабами для Німеччини. Забирали їх на роботи, обіцяли там добре життя. Великдень ставав для них несподіваним днем. Зосталися тільки одні старі, вагітні жінки, малеча.
Хоч ще тут була війна і люди жили в лісі, та й серед них знаходились продажні шкури. У наш ліс залетіли двоє радянських парашутистів. А хтось доніс німцям про них. Казали, що то місцевий Семен, котрий знався з ворогами і побачив їх. А фашисти зробили засідку і захотіли взяти в полон. Захищалися парашутисти. Один тяжко поранений. Другий застрелив себе. Забрали катюги.
Січень, 1944 рік. Радянські воїни вже гнали з рідної землі ненаситних загарбників. Брат Ольги Олексій воював у складі УПА. Тільки не повернувся він додому. Застрелили його совєти.
Сім’я Цимбалюків мало-помалу відбудовувала житло. Та от пропаганда сіється поміж людьми, мовляв, брат служив в УПА, то значаться ненадійною родиною. І почалися всілякі дізнання. Часто викликали, щоб давали свідчення у відповідні органи. І погуркотіла вся сім’я на Далеку Північ.
27 грудня 1948 року вкарбовується в їх пам’ять назавжди. Приїжджали на виселення родини в Костопіль, що став пунктом переселення. Тут були люди різного віку, навіть діти. Поїхали. Потяг робив зупинки, де знову «грузилися» люди з усіх областей Західної України. 74 вагони — таким довгим тягнувся склад.
Далекою і холодною була дорога. Сяку-таку їжу давали один раз на добу, а ще добре, коли вугіллям забезпечать. Голодували. Продукти, взяті з дому, закінчились.
Два зимові місяці виснажили сили, коли дісталися до Хабаровська. Почався розподіл людей по робочих об’єктах. Сім’ю Цимбалюків разом з іншими вивезли в Тайгу. Там не стояли ніякі будівлі, лише палатки та залізні бочки-грубки. Півметрової глибини сніги лежали поміж соснами й кедрами. Робили на заготівлі цього лісу і все вручну: різали пилками, сокирами рубали, тягали ті шестиметрові дерева у сорокаградусний мороз. Дещо було полегшення в середині березня, як Обозький ліспромгосп прислав до них трактори із санами. Та отакі морози стояли аж до травня. Нарешті весна довгоочікувана вступила у свої права: довшав день, танув сніг, з-під котрого пробивалися на волю перші паростки.
Стали прочищати цю лісову місцину. З дерев кедра будували бараки своїми руками. Та заїдала комашня, мошка засліплювала очі.
— О! Мошка не давала спокою, — розповідає Ольга Гнатюк. — Лице пекло. Ховалися на кілька хвилин у вагонах.
Так у важкій роботі спливали дні за днями. Минуло вісім вистражданих років. І ось нарешті закінчилися муки. Кликав рідний край. Повернулися на Костопільщину. Будувалися в Борщівці. Ольга пішла працювати в місцевий колгосп «Ленінським шляхом» городницею. Потім вийшла заміж за Андрія Гнатюка з Волинської області. Теж важко було робити за трудодні і ростити трійко дітей, доглядати підсобне господарство.
А час летів швидкокрилим лелекою, несучи на своїх крилах надії та радощі. Виросли син Олексій, який працює в Костопільському газовому господарстві, дочки Євгенія — завідуючою Малолюбашанської бібліотеки, Леся — в ательє з пошиття одягу. Всі мають свої сім’ї і допомагають матері. Радістю для неї онук Андрій, внучка Віта.
Ще знають Ольгу Гнатюк як знавця багатьох пісень, особливо церковних. Адже у неї гарний голос. Співає вона в церковному хорі.
— Нехай нікому ніколи не доведеться бачити чи зазнати тих нелюдських мук! — каже вона. — Хай завжди буде Божа благодать!
Анатолій ГОНТА.
Костопіль.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Жовтень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031 
Вгору