Мачуха

Коли дівчинка отямилася, то розповіла, що мачуха била її за те, що та гралася з сусідськими дітьми, а ще Галинка боялася за свою меншу сестричку Анжелу, котра втекла з дому, злякавшись сердитої жінки.
Подружжя вже давно хотіло забрати сестричок до себе, і хоч самі мали четверо дітей, не могли дивитися, як дівчатка страждають. Та Валентина нізащо не хотіла їх віддавати, мало того, приховувала від усіх свою ненависть до дітей. Односельчани не помічали її жорстокості, а може й не хотіли помічати. Сільська рада дивилася на все це крізь пальці. А навіщо зайвий клопіт?
Валентина використовувала дітей, як тільки могла. Вона примушувала їх працювати з ранку до ночі: дівчатка змушені були носити тяжкі мішки з картоплею з городу до хати. Іноді дитячі рученята не витримували навантаження й пускали ношу, тоді їх чекало неминуче покарання. Мало того, нечиста на руку жінка була ласа на чуже (то гуску в когось поцупить, то курку спіймає), ото й дівчаток привчала. Одного разу Валентина примусила дівчат красти качат у лузі, пояснивши їм, що то їх статок. Пригнала каченят додому й зачинила в темній коморі. Від нестачі світла качати похиріли, стали кволими. Галинка пожаліла птаство й випустила на сонечко побігати, а ті розбіглися по подвір’ю, сліпо спотикаючись і плутаючись у траві. Страшно й описувати, яке покарання перенесла дівчинка за вчинене.
У селі подейкували, що Валентина знається на відьмарстві. Дехто вірив і побоювався її, а інші сприймали все це за побрехеньки. Так чи інакше, а в пам’яті Анжели та Галинки назавжди закарбувався випадок, коли мачуха послала їх опівночі за село, де було колгоспне поле, нажати сніп жита. Місце, куди прямували дівчата, називалося Ревуча криниця, невелика долина, на дні якої пробилося джерело. Ця місцина в селі вважалася поганою, тобто такою, де мешкає нечиста сила. Страшно було іти дівчаткам до криниці, а ще страшніше повертатися назад. Мабуть, дітей щось дуже налякало, бо вони чимдуж кинулися тікати і на свою біду згубили в житі серпа. Марно сестрички благали мачуху не посилати їх назад вночі, просили дочекатися ранку. Налякані, вони змушені були повертатися і шукати загублене. Знайшли серпа аж під ранок, принесли і були знову покарані, що так забарилися.
Не раз, уже дорослі, Галина і Анжела втирають непрохану сльозу, згадуючи пережите. Зараз сестри мають свої сім’ї, обоє стали матерями. Своїх дітей виховують у любові і взаємоповазі, вчать любити Бога і моляться, щоб їх дітей не спіткала така доля.
А щодо Валентини, то наразі жінка доживає свого віку в старенькій хатині, час від часу сперечаючись із сусідами через дрібниці, та на неї мало звертають увагу. Люди звикли до поганої вдачі Валентини. Вона ніколи не мала власних дітей. Проте, може, це й на краще, хтозна, як би вона їх виховала, яку дорогу їм вказала б. Та, можливо, якби вона стала матір’ю, то краще ставилася б і до чужих дітей.

Ліана ЛЕОНЧИК,
Сарни.