bank-ua.com
Рівне:

Не злість, а самотність

Таке життя 05-травня, 14:589 prov 677
Молода пара розпочинала жити новим, самостійним, незалежним ні від кого життям. Дякувати Богу, батьки подружжя допомогли внести частину гілочок у нове гніздечко молодят.
Просторе подвір’я, на якому так спокійно можна бавити маленьких діточок, не те, що двори багатоповерхівок, на яких водії авто проводять етапи гонки “Формула – 1”.
Проте радість від нової домівки запанувала в молодій сім’ї не надовго. Одного разу, повертаючись із магазину, Олена помітила біля дверей своєї хати розбиті яйця, запах яких свідчив про те, що вони давно зіпсовані. Ввечері розповіла про неприємну подію чоловіку, який щойно повернувся додому.
– Та це, мабуть, сусідські діти хотіли над нами пожартувати, – меланхолічно відповів стомлений Андрій. – Не звертай уваги.
Вдихаючи свіже заміське повітря та милуючись ароматом квітучих вишень, повертався додому Андрій. Як гарно мати власний будинок!… Але що це таке, хто понапихав сірників у дверний замок?!
З часом подібні випадки стали неприємною буденністю. Аж ось одного дня Андрій та Олена завітали в гості до своїх сусідів, також подружньої пари, і поділились своєю проблемою. На що ті в свою чергу розповіли їм історію, з якої випливала причина зіпсованого настрою гостей.
– Можливо, ви помітили стару пенсіонерку, яка часто ходить по вулиці і ганить кожного зустрічного, – розпочав сусід. – Так ось, коли ми будували тут свій будинок, то частенько нам доводилось діставати зі свого подвір’я то груду сміття,то стирати з нашої зеленої брами розлиту червону фарбу. А одного разу, повертаючись додому, я побачив біля свого подвір’я, стару пенсіонерку Варвару, яка швидко попростувала геть. І уявіть собі мою реакцію, коли я побачив наші вхідні двері, повністю обдерті цвяхом, що лежав неподалік. Що я тільки не робив цій старій, і по-доброму просив не чіплятися до нас, і погрожував, нічого не допомагало. Але після того, як за порадою свого друга придбав собаку, проблема відпала сама собою.
Повернувшись додому, після недовгих роздумів у Андрія виникла ідея. І вже ввечері наступного дня можна було почути Оленчині слова:
– Навіщо ти приніс додому цей пискливий клубок, ти ж знаєш,у мене на собак алергія?
На що Андрій відповів:
– По-перше – це не клубок, а цуценя вівчарки, яке я взяв у охоронця стоянки нашої роботи, а по-друге, взяв я його не для нас.
Тут Олена зацікавлено запитала:
– Невже ти хочеш сказати?…
– Якщо вже це не допоможе, тоді мусиш змиритись, кохана, зі своєю алергією.
Коли стемніло, молода сім’я по-шпигунськи прокрадалася до хати старої Варвари. Поклавши цуценя під двері, Андрій натиснув на дзвінок, після цього сховався з Оленою в кущі. Після нетривалої паузи на порозі з’явилася Варвара, із обережністю роздивилась по сторонах і промовила:
– Ох ти моє маленьке, таке ж саме самотнє, як я, я тебе нікому не віддам, тепер ми будемо разом. Здивуванню Андрія та Олени не було меж:
– Так ось чого їй не вистачало! – майже в унісон промовили вони.
Пройшов майже місяць, і стару Варвару почали називати Варвара Григорівна. Тепер її часто можна побачити усміхненою, як на рідній вулиці, так і біля зоомагазину, де вона купує собачий корм. А ось зовсім недавно вона помирилася з сином, з яким не розмовляла десять років. І з її подвір’я часто долинає не тільки гавкіт Мухтара, а веселий сміх внуків.

Ігор Тимків,
Рівне.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Грудень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31 
Вгору