Невдалий син

Чомусь, коли розмрієшся, та ще із подробицями — шовковий халат, смачний пиріг, усмішка сина, — обов’язково все складеться не так, як задумала. І ось вона, чергова непередбачувана ситуація. Не встигла Світлана відчинити двері: побачила незнайому дівчину. Несподіванка була як грім серед ясного неба. Та ще у власній хаті. Уже майже дев’ята година ранку. Богдан не дуже чітко і зрозуміло забубонів: “Мамо, познайомся, це — Христина...” “Дуже приємно”, — відповіла Світлана не без іронії. Та й Христина не була в захопленні від несподіваної зустрічі. Вона сиділа на кухні, опустивши погляд у підлогу. Потім глянула на Світлану із викликом, немов запитала: “Ну й що? Так, я ночувала у вашій квартирі і з вашим сином. Осуджуєте?!”
— Христино, не пам’ятаю, ти була у нас на Богдановому дев’ятнадцятиріччі, яке ми відзначали два місяці тому? — Для чогось запитала.
— Ні, ми тиждень тому познайомилися, — майже невимушено відповіла Христина. — Тобі, Богданчику, лише дев’ятнадцять. А казав, що двадцять два, як і мені, хитрун...
І засміялася, щоб зняти напругу і продовжити розмову. Хоча з такими зубами, рівненькими та перламутрово-білими, дівчата полюбляють сміятися і без особливих причин. Богдан топтався у дверях, на обличчі чітко проглядалася розгубленість і тривога, хотілося, щоб мати, бува, не образила Христину, хоча й сам не знав, куди подітися. І раптом силувано промовив:
— Піду в гастроном. Хліб закінчився. Що ще купити, мамо?
І, не дочекавшись відповіді, вийшов. Втік від неприємних розмов та надокучливих запитань. Чи зрозуміла це Христина?! Сидить, приречено чекає. Світлана сіла навпроти. Дівчина поспішно промовила:
— Ви не подумайте, що я якась. Богдан хоче, щоб я вийшла за нього заміж.
Але від цього нікому, очевидно, не стало легше.
— А я й не думаю — така, не така, хіба я нічого не розумію? Не в кам’яному ж віці живемо. Також дещо знаю...
Христина майже подолала розгубленість. Хіпова все-таки у Богдана мати, ніяких зайвих емоцій, нотацій, моралізацій. Відразу видно — легка і приємна людина. І в житті-бутті чимало тямить. Розмріялась, і тут Світлана чітко промовила:
— А ось заміж за Богдана виходити не раджу.
Помовчали. Христині подумалося: “Ось тобі й приємна свекруха! Мила матуся оберігає спокій, свободу і незалежність коханого синочка. А Христина їй ні до чого! Та й навіщо їй така невістка?”
— А це ж чому не радите? — Христина наїжачилась і вирішила “боротися за своє щастя’’ , так подумки назвавши непросту розмову. Врешті, не матір вирішуватиме їхню долю, самі вже якось розберуться.
— Ми кохаємо один одного, хіба не це головне?
— Я не про те, — Світлана намагалася говорити врівноважено, бо в агресивному стані не приймеш правильного рішення. Та й наговорити можна зайвого. Христина також не вимовляла войовничих слів, не прагнула розізлитися, але було видно, що поступатися не збирається.
— Я розумію, Христино, ти хочеш заміж, мати свою сім’ю. Нормальне бажання. Ну а він?! Яка йому сім’я? І нині втік, як хлопчисько, а тебе залишив напризволяще, забув, немов непотрібну річ. А раптом я б тебе образила, принизила? Хіба не його обов’язок захистити кохану? Тобі, напевно, видається дивним, що я, мати, так думаю і вкрай відверто висловлююсь про сина. Ні, я його люблю. Навіть дуже... Але він — зелений! Навіть не за віком. Бувають і в сімнадцять дорослими. За рівнем відповідальності, способом мислення, манерою поведінки він ще дитина. І невідомо, коли подорослішає.
Христина сиділа похмура і розгублена. Вона не сподівалася на такий крутий поворот. А, може, матуся свідомо відраджує її, штовхає на хибний шлях? Які чудові стосунки у неї були з Богданом до цього. Щирі, зрозумілі, без хитрощів і лукавства. Хочеш, Богданку, мене поцілувати — цілуй. Кличеш до себе “на чашку кави” — піду. Пропонуєш залишитися ночувати — залишуся. А що? Тим більше, що мама цілу ніч чергує на роботі. Христина, звичайно, уникала зустрічі із матір’ю Богдана. Але цього разу залишилася довше обдумано, щоб уже відверто поговорити про майбутнє сімейне життя. Не складається... Христина не нахаба, але й не належить до покірних і сором’язливих дівчаток, таких собі лялечок...
— Звідки ви знаєте, як у нас поведеться? Може, вас турбує, що я старша за Богдана? Але ж усього кілька років...
— Я про це не думала, бо воно не має принципового значення. — Світлані взагалі не хотілося ображати Христину. І відразу вирішила: дівчина не винна, хоча сучасна, без комплексів. — Я не з тих мамуль, які вважають своїх синочків підлітками до тридцяти і більше років. Я дивлюся на речі тверезо. І мені тебе, дівчино, відверто шкода. Сама у свій час вискочила заміж за такого. Чим усе скінчилося? Виростила сина сама. А той і не батько, і не чоловік: ні риба, ні м’ясо. Ось тобі і сім’я.
Христина сердито і малорозуміюче дивилася на Світлану. Але серцем відчувала: розмова йде чесна, без подвійної гри. І тут зненацька Богданова матір промовила:
— Його паспорт ось там, у тумбочці. Беріть документи і йдіть розписуйтеся. Ваша справа, вибирайте самі подальший шлях. Ви вже люди дорослі.
І пішла. “Вибирайте” — легко сказати, Христина сиділа, чекала Богдана. А він чомусь довго не повертався. Ніби той гастроном знаходився за тридев’ять земель.
Коли Богдан нарешті прийшов, Світлана і Христина мирно пили чай. Потім гостя пішла додому.
— Мамо, вона тобі сподобалася? Правда, гарна?
— Гарна. І, здається, розумниця.
Ні про яке одруження син не сказав ні слова... Якось син повідомив матері;
— А Христина десь зникла із нашого факультету... Світлана промовчала. Відтоді пройшло чимало часу. Подія відходила в минуле, стиралася із пам’яті. Але якось Христина зателефонувала:
— Світлано Іванівно, я вийшла заміж. Такого чудового хлопця зустріла! Дякую вам.
— А мені за що?! Ти ж сама вибрала, і я за тебе рада.
— Він такий хороший і надійний. Я за ним, немов за кам’яною стіною!
Світлана слухала і плакала. Таке б Христина розповідала про її сина. Ні, він тепер приводить іншу, але по-старому грається у хованки уже з нею. Хоча, напевно, грається сам із собою. Йому вже двадцять один, але такий же незрілий і залишився... Це, напевно, на все життя...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.