На власні очі бачив убивцю Леніна

Заходимо до хати. У грубці потріскують дрова, створюючи атмосферу затишку й довіри. Господар занедужав: даються взнаки роки виснажливої праці та перенесені страждання. Пан Федір, незважаючи на поважний вік, зберіг світлий розум, добру пам’ять і гарну вимову. Народився герой розповіді у 1901 році в Кричильську, нині Сарненського району. “У достатку жилося за царя Миколая, - стверджує довгожитель. Податок на землю платили невеликий, хто не лінувався - мав непогані прибутки. Отож батьки трудилися від зорі до зорі, тримали по 15-20 голів худоби, наймали для випасу пастухів.” Малий Федько не з чуток знав, що таке важка фізична праця - коли від утоми падаєш з ніг. Йому було 13, коли батько загинув на фронті в Першу Світову. Тягар господарських проблем ліг на незміцнілі плечі підлітка. Та, мабуть, правду кажуть, що біда сама не ходить. Коли померла мама, Федір залишається круглим сиротою... Тоді, певно, не вірилося, що найстрашніше очікує попереду.

Почалася Друга світова війна. На Федора, працьовитого, врівноваженого, привітного, поклала око приваблива сусідка. Хтозна, як склалася б його подальша доля, якби не ревнощі односельця, котрий добивався взаємності вродливої пані. Вона ж віддала перевагу Федору Мусійовичу, адже суперник забив до смерті свою першу дружину. Схоже, боялася, щоб і її не спіткала лиха година. На жаль, заздрість підштовхнула лиходія на чорну справу - написання доносу куди слід, що Прокутько приймає вояків Української Повстанської Армії, допомагає їм продуктами. Насправді ж, пан Федір ніколи не бачив лісових хлопців, хоч у навколишніх лісах вони справді переховувались. Виправдовувань неправдиво звинуваченого чекісти не слухали. Потрапивши під прес сталінської судочинної машини, опинився на Чукотському півострові.

Людська пам’ять має здатність щось забувати, а щось тримати міцно. Пан Федір не пам’ятає рік звільнення, та назва поселення закарбувалася навічно - Світловодськ. Нелюдські умови (жили в наметах), каторжна праця в золотих копальнях зробили свою справу - із 3500 поселенців пережили важку магаданську зиму тільки 500. Серед них - і Федір Прокутько. Неподалік, пригадує колишній старатель, розміщувався жіночий табір, де відбувала покарання - хто б, ви думали? - убивця Леніна Каплан. Ходив п. Федір на неї подивитися. Була вона, каже, чорнява, міцної статури, огрядна, сутула.

Мабуть, Бог зглянувся на страждання поліщука, пославши допомогу в особі тодішнього голови сільради. „Чесний керівник” – розчулено пригадує Федір Прокутько, написав заяву у відповідні інстанції. Близько семидесяти односельців, які вірили в невинність Прокутька, засвідчили її своїми підписами. Завдяки цьому звільнили п. Федора через 5 років. Та суворі кліматичні умови, виснажлива праця в шахті не минули безслідно: позбувся земляк пальців на правій руці, нагадують про пережите й болі в спині. Та не запікся камінець у грудях поліського аксакала, з яким зле пожартувала доля, вірить він у людську порядність і співчутливість.

Усе своє життя він сумлінно трудився в колгоспі, займався відгодівлею бичків. I зараз разом з дружиною Парасковією тримають корову, кабанця. Звичайно, їм дуже нелегко. Адже вік в обох, що й казати – поважний, підводить здоров’я. А людей, які прожили століття, у районі не так уже й багато - усього четверо. Мені здається, прожити таке складне життя - це громадянський подвиг. I всі вони заслуговують на нашу повагу, допомогу, турботу, а немічні й одинокі - поготів. Наприклад, у Сарненському ЗНЗ № 5 I ст. у свій час практикували таку форму допомоги одиноким громадянам, які жили в мікрорайоні школи, - діти по черзі нрсили їм гарячі обіди зі шкільної їдальні. Повірте, річ зовсім не в їжі. Просто таким людям приємно відчути турботу, перекинутися словом із дітьми, подивитися на їх юні обличчя. Усі будемо старими, може, тоді й зрозуміємо, як дешево коштують і як дорого цінуються привітне слово, вияв доброти. Пам’ятаймо про це.

Зоя СЕРГІЙЧУК,
Сарни.