А СИРІТ МОГЛО Б НЕ БУТИ…

Щоразу, коли відчиняються двері, очі вихованців дитячих будинків, сповнені благання та надії, прикипають до людей, які заходять у приміщення. «А, може, це мої тато і мама прийшли забрати мене», — думає кожен із малюків. Втім, пізнати радість повноцінної сім’ї вдається лише одиницям, а решта так і залишаються безбатченками, яким тільки уві сні мама ввечері читає казку, а вранці за руку веде до школи.
Поміж тим, якби кожна із майже півмільйона бездітних сімей в Україні усиновила дитину, питання про сирітство відпало б саме собою, адже дітей, позбавлених батьківського піклування, у нас значно менше — близько ста тисяч. Про це на черговому засіданні Рівненського прес-клубу повідомила головний спеціаліст служби у справах неповнолітніх Рівненської облдержадміністрації Тетяна Бурка. Але, незважаючи на такі жахаючі цифри, голова комісії обласної ради з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Віра Кобилянська запевняє, що в державі проблеми сирітства як такої не існує, а більш вагомим є питання соціального сирітства. Тобто більшість дітей, які знаходяться на державному утриманні, мають родичів. І серед них не лише бабусі та дідусі, а зачасту й рідні мама і тато, які відмовилися від своїх кровиночок чи позбавлені батьківських прав.
Згідно зі щорічним опитуванням громадян України, понад 12 відсотків респондентів не виключають можливості взяти на виховання або усиновити дитину, втім, лише один відсоток опитаних уже виховує усиновлену дитину. Чому така різниця? На це є кілька причин. Не кожен знаходить у собі сили взяти у сім’ю «чужу» дитину. Дамокловим мечем над усиновителями висить підкріплена законодавчими нормами необхідність дотримання таємниці усиновлення. Та коли, врешті, здавалося, людина наважилася усиновити дитину, її може зупинити страх перед довготривалістю процедури та тяганиною з документами.
Проте усе не так страшно, запевняє юрист Рівненського спеціального дошкільного дитячого будинку Тетяна Грищенко. Для початку необхідно звернутися у службу у справах неповнолітніх за місцем проживання із заявою. До неї додаються довідка про заробітну плату, копія свідоцтва про шлюб, висновок про стан здоров’я, довідка про наявність чи відсутність судимості. Після цього служба готує висновок щодо можливості бути усиновлювачами. Коли ці формальності завершено, відбувається пошук дитини, встановлення з нею контакту. А можливість прийняття дитини у родину встановлюється у судовому порядку. Пані Тетяна запевняє, що якщо до цієї справи підійти з усією серйозністю, процедура займе близько двох місяців.
На жаль, недосконалим є наше законодавство, вважає Віра Кобилянська. Адже серед усіх форм сімейного влаштування дитини (усиновлення, опіка, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу) усиновлення є найбільш соціально незахищеним. Оскільки усиновлення трактується як прийняття в родину дитини на правах рідного (біологічного) сина чи доньки, вважалося, що окремих програм чи видів соціальної допомоги таким сім’ям не потрібно. Проте сьогодні ініціюється поширення одноразової допомоги при народженні дитини (8,5 тис. грн.) на кожну всиновлену дитину будь-якого віку, надання тримісячної відпустки одному з усиновлювачів, виплата одного прожиткового мінімуму до досягнення дитиною повноліття і таке інше.
Проте, на жаль, чомусь українські діти і досі більш бажаними і потрібними є за кордоном. Про це говорить статистика. Так, сьогодні у нас іноземне всиновлення переважає над вітчизняним на 2,5 відсотка. Найбільше маленьких українців всиновлюють родини зі США, Франції, Італії, Іспанії, Німеччини. Політика ж рівненських дитячих будинків ґрунтується на тому, аби українські дітлахи залишалися в межах країни. Більше того, у процесі всиновлення перевагу мають жителі того району, звідки надійшов той чи інший малюк.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.