Гіркий полон

Він пив з ранку до вечора. Його життя перетворилося в суцільну смугу, де регулярно чергувались запої і похмілля. Прокидаючись вранці, він відразу шукав нову чарку спиртного і знову провалювався у прірву забуття.

В його житті не трапилося страшного горя, Бог дав йому вроду і розум. Але чомусь зелений змій міцно взяв його у свої смертельні обійми, відібравши волю...
Маленьке біляве хлоп’ятко весело гралося у пісочку, поряд на лавочці, спираючись на ціпочок, сиділа його мама. Молода вродлива жінка не мала однієї ноги.
— Коли я втратила в автокатастрофі ногу, усвідомила, що нікому не потрібна, — ні друзям, ні женихам, які ще зовсім недавно так “щиро” пропонували мені руку і серце, — розповідала вона своїй випадковій знайомій. — Батьки мої померли, залишивши у спадок трикімнатну квартиру у центрі міста. Втративши надію на шлюб, я вирішила народити дитину, як говориться між нами, жінками, “для себе”. Тож невдовзі зайнялася ретельними пошуками чоловіка, який допоміг би мені здійснити задумане. Першого такого “самця” я відразу виставила за двері, почувши, як він почав нести маячню на зразок того, що йому дуже цікаво провести ніч із жінкою-калікою. Другий претендент на батьківство був досить розумним і ерудованим аспірантом, але мене відштовхувала його неприємна зовнішність. Я ж бо хотіла, щоб у мене народився і виріс красень-син, а не незграбне чолов’ятко із великим животом і ростом нижче середнього. Тож згодом вирішила спростити завдання і просто “купити” молодого, красивого і розумного. Саме таким і був мій новий знайомий Роман, він відповідав усім моїм вимогам, було лише єдине “але”: він дуже полюбляв випити. Саме через це його залишила дружина, через це він втратив і роботу. “Але ж я не збираюся із ним жити, — розмірковувала я, — зате який красивий син буде у мене.” Як бачите, мої сподівання справдилися і мій маленький Сашко — найгарніша дитина на землі.
Білявий хлопчик, почувши, що мова йде саме про нього, весело посміхнувся. Він справді був дуже симпатичним малюком, білявий чубчик грайливо розвівався на літньому вітерці. Блакитні оченята допитливо роздивлялися навкруги, а коли він посміхався, у нього на щічках з’являлися дві зворушливі ямочки.
...З того часу пройшло два десятки років. Сашко виріс і мамині надії і сподівання зруйнувалися, немов картонний будиночок. Ні, Сашко не став ні злодієм, ні вбивцею. Він не ображав маму, а, навпаки, обожнював її. Він мав золоті руки і міг полагодити будь-що в домі: від дверної ручки до електропроводки. Він дуже багато читав і навіть закінчив інститут. Він дуже любив дітей, постійно годував бездомних тварин. Але у нього була страшна залежність, якої він був не в силах позбутися. Він пив. Спочатку раз в тиждень, згодом кілька разів на тиждень, а останні два роки він став пити фактично щодня. Мама об’їздила сотні лікарів і цілителів у надії врятувати сина. Вона молилася по монастирях і відвідувала знахарів. Та все було марно.
— Певно, далися таки йому взнаки батьківські гени, — закінчила свою сумну розповідь бабуся-жебрачка, яка стояла на милицях біля церкви і просила милостині. Просила не для себе, просила для свого синьоокого Сашка, який міг стати сенсом маминого життя, а став болем і відчаєм...
Вікторія ЛЕВЧУК,
Рівне.