З творчого доробку Віктора Хожая

Яворовий листопад
Мене торкнувсь зелений лист
Гінкого явора в долині.
Клубок туману, як колись,
Чомусь зворушує і нині.
Ромену сніг, а там, в ріці,
Дівча в човні гойдало плесо.
Тремтяча синь на чебреці
І синь небеc на срібних веслах.
Туманна кужіль-далина
Допалахтіла без останку –
Бриніла сонячна струна
У сяйві багрянистім ранку.
І спрагла обширу душа,
Яскравих зір на небосхилі,
А на долонях світ лежав,
В пісок горнулись ніжно хвилі.
Коли до берега прибивсь
Пожухлий лист – ріка вже скресла.
Припнутий човен до верби,
А в нім дівча забуло весла...
І я, мов явір в падолист,
Не поділю любов з журбою.
В тумані обважнілий лист
Кружля над сонною рікою.

Дика птиця
З надвисоких і крутих вершин
Зняв орел ураз могутні крила.
І летів, не знаючи низин, -
Видно, доля так наворожила.
А літа пливли в рожевій млі,
Бо жага до волі безупинна.
В полі одинокий дуб шумів:
„Ось на ньому я перепочину”.
Не морила втома митаря:
– Ти забула що тут, дика птице?!
В сутіні малинова зоря,
Та ніхто на трапезу не кличе.
Охопив орла пекучий жаль
За гніздів’ям, за туманним краєм.
„Краще ти додому повертай,
Дика птице, я тобі пораю”.

Резонність
Розтлумачує сива осінь,
Ніби сірість – найвища суть...
Ба! Зносились копита босі:
В що на зиму коня озуть?
Був коваль, та спився з розпуки,
Проклинаючи ремесло.
Залізяччя метуть онуки –
Багатіє якесь мурло.
Атрибут головний – кувадло –
Не вберіг в землю вбий пень.
Знов завія холодна владно
Крутить мізки, неначе фен.
Все ніяк не візьму до тями –
Поле, морок – йду навмання.
Вже й від пня замшавіла яма:
„Чи ж резонно держать коня?”

Колізей
Тут незборимість й гіркота поразок
І присуд часу руйнівного, глум.
Архітектурним милуюсь екстазом,
Який лишив нам за минулим сум.
Шліфує зір руїни твердь камінну,
І мікропил розносять злі вітри.
Мистецький витвір тане безневинно,
Який колись серця і світ корив.
Вслухаюся в епоху ту жорстоку,
Гортаючи сторінки самоти.
Збираю все у невидимий фокус
І вірю в неминучість суєти.