Стихія

Дощами насунулося немислимими, і знову бурями несамовитими, не стихаючими ні вдень, ні вночі... Не відали бурі перешкод, усе знищували на своєму шляху, не переймаючись наслідками...
Реве і рве, ламає і трощить, зриває і розриває на клаптики дахи, розшвирює їх навколо, і зупиняють свій шалений лет обідрані шматки лише коли вирвуться на коротку мить із влади стихії. Могутні вікові велетні-дерева – із корінням, в одну секунду, в один напівподих, неначе галузки висохлі, полишені животворних соків, стовпи бетонні – об землю гах, дроти багатожильні, як ті ниточки тоненькі – на кусочки... І холодними, болючими хвилями-ляпасами в обличчя, у груди. Стихія ні перед чим не стишиться, не спиниться, нічого не обмине.
Стихія! Де початок, де кінець, де міра силі всезнищаючій? Немає! Безмежна вона, як світ, як світ всесильна...
Що ти є, стихіє? Звідкіля ти? Чи не від диявола? Чому ти не для блага? Чому від тебе тільки погибель? А, може, ти впевнена, що лише в такий спосіб можна оновляти світ? І чи є то Божий шлях - оновлення через знищення?
Ллє і ллє... Рве і рве... Трощить і шмагає... Котрий уже день висотує душу до дна.
І якби не оце...
Серед невгамовної ночі, як від дива, розплющилися очі. Я запитав: “Душе, ти ще жива?” І почали з’являтися слова... Слово! Як ти мені миле! Чом ти мене раніше не любило? Кажеш ти: “Таке бува...” Не вельми тішать ці слова. Знову із жахом розплющую очі. Бачу теплу тебе серед ночі... Буря вщухла, і душа співає найщиріші, найпалкіші слова...
Якби не це, то що далі? Тож чи не ти, стихіє, є причиною усьому?
Сергій ГУЛЯ,
Член Національної спілки письменників України,
Рівне.