Тобі
Ми вже втратили час.
Вже по нашій любові — лиш вітер,
Та і той відступа,
В терновинні років розтає.
Та ми, — мов на могилу,
— В ті згадки носитимем квіти
— Щоб бодай би в уяві
Продовжити щастя своє.
А воно вже було
— Воно кликало вже за собою.
І, здавалося, треба
Назустріч зробити лиш крок.
Але в світі, де все,
Що є краще, – іде за водою,
— Таки мусило впасти І
з неба ще двоє зірок.
І дарма вже клясти
Подаровану мачуху-долю
Чи шукати вогню
У давно вже остиглій золі.
Хоча серце моє
Кожен раз озивається болем,
Як згадаю Тебе.
Що ідеш в інший бік по землі...
Шляхами дитинства
Пригальмуй мені тут.
Шлях дзвенить, як підкова,
Та я цими місцями ходжу навпрошки,
Тут дитинство моє
Босі ноги кололо
Об стерню золоту
І янтарні шишки.
Тут село обнімала
Заплавами річка,
Тут Сосони і Ятель житами болять.
Із журливих гармошок пісні про Марічку
Не давали ночами короткими спать...
Пригальмуй мені тут — я дитинством пройдуся.
Гляну юності в очі — в рожевий туман...
Тут плодами калина пригостить, як матуся,
І обпалить долоню берізоньки стан.
І нахлинуть думки.
Наче вранішня повінь.
І сльоза крадькома
Пропече тихий слід.
Пригальмуй мені тут.
Навпрошки я...
На сповідь...
Бо у ріднім селі
Вже не був стільки літ!..
Слово — Всесильне
Це безумство уже – наче дим, сивий дим цигарковий.
Так ранкова звізда розтає, ніби в пальцях свіча...
Знаю, слово – всесильне, бо перше. Кохання – теж слово,
Від якого у грудях, немов од удару меча...
Я чекала на тебе. Безголосо кричала: ти перший...
Я не знаю, хто чув напівстогін зцілованих губ...
Час безсило блукав, як отой обезглавлений вершник,
І возив за собою печатки печалей та згуб.
Я сховалась від нього в свою незавершену казку,
І тебе потягнула з собою. Пробач і прости.
Ну які ми з тобою, які, поміркуй, скелелази,
І чи зможем у зв’язці по скелі найвищій іти?
Це безумство – мов сон. Сон на розі чарівних мелодій.
В мить, коли диригенти звичайним кивком голови
Розкривають навскіс небеса, щоб прозріння, мов злодій,
Вдерлось в душу раптово і ледь посміхнулось: Лови...
Анна ВОЙНАРОВИЧ,
Рівне.
Як чудово, що ми ще чужі...
Як чудово, що ми ще чужі.
І закоханість – ще не кохання.
Я боюся тієї межі,
За котрою що крок — то і рана.
Я скажу, що давно все в іржі,
Я затято стою на сторожі.
І тягнусь до тієї межі,
За котрою — Помилуй нас, Боже.
***
Карає нас Бог.
Карає обох.
Та добре, що є за що:
За тих голубів,
Яких ти убив.
За дощ, що навшпиньки йшов,
За сад, котрий – ліс,
Бо зіллям заріс.
І наша в цім теж вина,
За те, що без сліз,
А так, як колись,
Сьорбнули того ж вина.
А це ж бо – не гра.
І, мабуть, пора
Нарешті і нам збагнуть:
Де вихід, де вхід.
Де вибір, де хіть.
А, власне, чи ж в цьому суть?
Так тяжко любить.
Так легко в собі
Зненависть плекать і мсту.
І як не згубить
Між буднів і бід
Розраду таку просту?
Вікторія КЛИМЕНТОВСЬКА,
Демидівка.
І закоханість — ще не кохання
Що сталося. А що не відбулося.
Що не збулось із задумів і мрій.
Осипалось яке дзвінке колосся
І полягло в осот, а чи пирій.
Давно було. І начебто не з нами,
І не на цій, здавалося б, землі.
Та знов тріпоче жайвір над ланами
І піт тече, і ниють мозолі.
Як і колись, бринить весна довкола
І кличе знов і зблизька, і здаля
Оце невинне предковічне поле,
Оця свята пробуджена земля.
***
Але ти є
Непросто повернутись і піти,
На мить лише спинившись на порозі
І озирнувшись десь на півдорозі,
Щоб в пам’яті навік лишилась ти.
В усі світи трагічну мить нести
Нелегко зовсім і не зовсім просто.
Де вдалині твоя самотня постать
Зникає у тумані суєти. Але ти є.
Десь є на світі ти.
Я відчуваю, я про тебе знаю.
Твоє далеке світло долинає
Крізь той туман, холодний і густий.
Світи хоч так.
Світи мені.
Світи.
Василь БАСАРАБА,
Рівне.
Львову
Я прив’язаний, Львове, до тебе, неначе трамвай,
У який добровільно запряжені леви з сумними очима.
Тільки рейками рук ти мене не тримай, не тримай.
Краще ти в моїх споминах, Львове, подовше затримайсь.
Пройде триста віків. Поміняються триста плакатів.
Триста левів помре. Та залишиться хоч би один!
І цей Замок Високий, як стояв, так і буде стояти.
І Франко, як ходив, так по Львову і буде ходить.
Ще не раз посміхнеться заплакана юна трава,
Коли буде асфальт піднімати своїми плечима...
Я закоханий в коней. Та сам я – неначе трамвай,
У який – добровільно! – запряжені леви з сумними очима.
***
Ми — дві зорі. У нас печальні очі.
В нас двоє крил на четверо небес.
Моя зоря твою обняти хоче...
Та чим я, чим я обійму тебе?
Ми — дві зорі.
Нам хороше – відверто.
Ми летимо й не знаємо куди...
Це ти – зоря, а я – твоя планета.
Це ти – сльоза, я – крапелька води.
Микола ПШЕНИЧНИЙ,
Дубно.
Джерело
Джерелові бути б чистим- чистим
І студенним для гарячих душ.
Не судилось. Зсохлося.
Ще й листя
Впало рясно лихом на біду.
Долям двох іти б повік під ручку
Навпрошки до сонця від золи.
А воно ж – як гріх: після заручин
Хміль не вийшов й досі з голови.
День при дні зваблива чара-чарка
Із грайливим бісиком на дні,
А вона, як ружа, квітне й чахне.
Він цвіте і тоне у вині.
Голубі зірниці. Чорні брови.
Пий-впивайсь.
Люби – не розлюби.
Кажуть: світ врятується в любові...
Ех, якби ж в любові?..
Ех, якби ж.
Вже сусідки, як старі дзвіниці.
Бють на сполох, мудрі завчасу:
„Нащо тобі здався той п’яниця.
Висмокче замолоду красу.
Нагостри до вирію крилята.
І гайда за тридев’ять морів”.
Легко співчувать...Та як від тата
Відірвать двох рідних журавлів.
Стерпить все. Переживе,
Відкриє двері з ночі: „Горенько, заходь”.
І свічу запалить, як надію,
Щоби мужа сохранив Господь.
Долі дві знов заколише небо
Серед всіх жалів і всіх жалоб...
Може, їм присниться коли-небудь
Джерело, що раптом ожило...
Євген ЦИМБАЛЮК,
Млинів.
