Квіти на могилі дружини

Сорок п’ять років прожили в парі, мирі та злагоді Антон і Софія. Здавалось, так буде вічно. Та надходить час, коли Бог розлучає людей, тоді хтось залишаться на схилі літ самотнім. Так сталося, що першою з життя пішла Софія.
Хворіла недовго. Нічого ніби страшного не було, та коли привиділись їй батько з матір’ю, які звали до себе, зрозуміла, що то вже кінець. Розповіла про сон і тривогу Антону, та він її заспокоїв. Однак сон, як кажуть, був у руку. Через два дні Софії не стало. Вмирала тихо, без болю. Тільки дивилась на Антона благальними очима, ніби просила порятунку. Чоловік, бачачи, що свічка життя дружини вже догорає, нахилився над нею і мовив:
– Скажи мені хоч що-небудь, Соню.
Софія ледь вимовила:
– Доглядай за квітами, Антоне. Щоб кожного літа вони цвіли й нагадували тобі про мене.
То були її останні слова. На похорон приїхали син Іван та донька Ніна. Поховали матір, посумували, та й поїхали по своїх домівках – жили ж бо далеко. І залишився в хаті батько сам. Ніяк не міг повірити, що дружини, з якою прожив довге життя, уже немає поруч. Йому здавалося, що вона от-от зайде до хати і скаже: „Антоне, ходімо підливати квіти, бо ж бачиш, на дощ і не показує”. Антон знав, що Соня найбільше у житті любила квіти. Яких тільки не було в неї біля хати! Вона доглядала їх, пестила, мов дітей. Тож не виконати її останню волю він не міг.
У хаті все в нього залишилось, як за життя Софії. Навіть одяг, взуття її, палиця, з якою ходила, – усе було в спальні на видному місці. Антон завжди ніби відчував присутність дружини в хаті. Діти хоч рідко, та приїздили до батька. Щось допоможуть і знову залишать старенького самого. Коли минув рік після смерті дружини, він помітив, що донька почала частіше навідуватись. То їсти батьку наготує, то білизну випере, пожаліє його. Радів старенький. „Дочка є дочка, — думалось йому. – Слава Богу, буде кому доглянути до смерті”.
Ніна так увійшла до нього в довіру, що без роздумів переписав на неї хату. Певне, цього й добивалася дочка, бо після того стала приїжджати до батька рідше. Це одразу помітив Антон. Коли навідавсь до нього син, розповів йому про все, що сталось.
– Не гнівайся, синку, на мене, – просив батько, – Можливо, я неправильно зробив. Треба було переписати хату на двох.
Іван вислухав батька і сказав:
– Тату, я на вас не гніваюсь. Мені ваша хата не потрібна. Але чи догляне вас Нінка? З нею два чоловіки не вжилося, діти виїхали у світ від неї. Чи ж потрібні їй ви?
А Нінка робила своє. Коли приїхала, заявила, що буде продавати свою квартиру в місті й перебереться до нього. Здавалося б, радіти батьку треба. Але він відчув, що ті слова були сказані якось не від щирого серця.
– Що ж, доню, переїжджай, і мені буде веселіше, – відповів їй.
Тож невдовзі Ніна перевезла свої речі вже не в батькову, а свою хату. І почала наводити свої порядки. Повикидала з кімнат все, чим так довго жив Антон.
– Навіщо ти викидаєш з хати пам’ять про маму? – з болем в душі запитав у доньки.
– А воно мені тут не потрібно. Мати вже не встане, її речі тут зайві, – почув у відповідь, і заплакав старенький.
Він не впізнавав свою дочку. Як жалів її, коли розлучалася з одним чоловіком, а потім і з другим. „Немає щастя в нашої Нінки”, – казав він тоді Софії. Та зараз зрозумів, що то вона була винна у всьому. За декілька тижнів, що прожила у батьківській хаті Нінка, від матері й сліду ніякого не залишилось. Тільки квіти, які росли під вікнами, нагадували Антону про дружину. Дочка, яка раніше добивалася свого й так догоджала батьку, стала зовсім байдужою до нього. Вона могла і їсти не наварити. Згадував слова сусіда Павла, який казав: „Не переписуй, Антоне, хату ні на кого, поки живий, бо можеш залишитися на вулиці”. А Ніна вела своє життя. У хату до неї у вечірній час збиралась якась сумнівна компанія, випивали, галасували, не давали старенькому спокою. Часто залишались і ночували в неї коханці. Не раз дорікав батько дочці за її поведінку.
– Тату, – відповіла вона йому одного разу, – Якщо тобі не подобається, можеш іти жити в літню кухню. Там місця для тебе вистачить. Це хата моя – що хочу, те й роблю.
„От і збулися сусідові слова”, – подумав він. Від доччиної мови Антону стало недобре. Замуляло, затремтіло його серце. З Антоном ще ніколи такого не траплялося, за все життя ніякого болю в собі не відчував. Думав, пройде, та чим далі, тим більше турбувало серце. Поїхав до міста в поліклініку, і його поклали у лікарню. Три тижні лежав там Антон. Дочка знала, бо її сповістили про це в перший же день, та навідалась до нього тільки один раз. Зрозумів батько, що для дочки став тягарем. Вона чекала, аби він скоріше пішов на той світ.
А батько тримався, хоч жити вже не хотілось. Просив, благав Софію, щоб забрала до себе. Бо хіба міг він подумати, що донька, яку любив колись понад усе на світі, так віддячить йому на схилі літ. У ту останню ніч в лікарні йому приснився сон, в якому Софія дорікала: „Не виконав ти, Антоне, мою останню волю, не зберіг квіти”. До ранку після того не міг задрімати. Коли виписали з лікарні, летів додому, як на пожежу. „Певне, засохли мої квіти, не підливала їх Нінка. А можливо, їх вітер поламав. Щось та відчувала Софія”, – думав Антон. Коли наблизивсь до своєї оселі, побачив страшну картину: всі кущі квітів були вирвані й лежали на одній купі. В очах потемніло. Схопився знову за серце. З хати вийшла з якимось чоловіком дочка, обоє вже були напідпитку.
– Що ж ти накоїла, донько! Який гріх зробила перед пам’яттю матері!
– А я гріха не боюсь, – кинула батькові у відповідь і вийшла за ворота.
Додому повернулася, коли вже стемніло, ледве трималася на ногах. Впала на ліжко й міцно заснула. Перед ранком їй приснився сон, ніби вона ще зовсім маленька тулиться до батька, а він каже: „Доню, яка ж ти в мене кволенька народилась. Не переживай. Я тебе врятую, ти будеш довго жити”. Схопилася. Де й подівся її хміль – згадала про батька. Вона ніби прозріла, бо й справді він врятував їй життя, носячи по лікарях, по знахарях, поки відігнав від неї всі хвороби. А вона ж цього не оцінила, довела батька до страждань. Хотілося кинутись йому в ноги і просити прощення. Пішла в літню кухню, погукала – ніхто не обізвався. Щось стало недобре на душі. Пішла до сусідки спитати, чи не бачила батька. Та відповіла, що бачила, як він вчора все ходив біля купи з квітами. Друга сказала, що бачила, як ішов вулицею гарно вбраний і з букетом квітів.
Усе зрозуміла. Побігла на кладовище. Батько лежав на могилі матері і в руці тримав букет понівечених нею квітів. Заридала. Впала батьку в холодні ноги, просила прощення. Та він уже не чув, бо прощення треба просити в живих, а не в мертвих.
Володимир ПІНЧУК,
Сарни.