ЗАЙВИЙ ТЯГАР?!

Попри нескінчені хвалькуваті розповіді чиновників та представників владних структур про безмежну турботу про людей із обмеженими можливостями, інваліди живуть у складних, майже екстремальних умовах, а більшість ледь зводить кінці з кінцями. На фоні такого непривабливого становища особливо потерпають ті, що позбавлені зору.
Рівненська обласна організація Українського товариства сліпих нараховує у своїх рядах понад 2 тисячі членів. Проте насправді людей, позбавлених зору, у нашому регіоні набагато більше. Але вони не виявляють ніякого зацікавлення до колись популярної і корисної для них громадської організації. Адже обділені долею, пригнічені незавидною перспективою, вони сьогодні по-суті залишилися без належної уваги з боку держави, а також якихось турбот про них місцевої влади. Швидше за все останні намагаються не помічати інвалідів по зору. Люди з тростинками не мають суттєвих пільг та практичної допомоги, хоч як це несправедливо і важко усвідомлювати.
Звичайно, повністю про інвалідів по зору, на їхнє щастя, ще не забули. За можливості певні потуги їм допомогти демонструють представники місцевої влади. Наприклад, Рівненська міська рада надає щорічну матеріальну допомогу для щоденних потреб. У минулому вона складала по 100 гривень на особу. Керівництво обласного центру розуміє, що це не та сума, яка необхідна для нормального існування у нинішньому реальному світі, щоб насправді підтримати людей, позбавлених зору. Але ж і їхні можливості досить обмежені. Правда, у нинішньому році прийнято рішення, щоб всім інвалідам по зору виділити по 200 гривень, як часткову компенсацію оплати житлово-комунальних послуг.
Тим часом більшість незрячих відчуває себе зайвим тягарем не тільки для рідних, а й суспільства.
Це надто важко як фізично, так і морально. Адже інваліди по зору у нинішніх суспільно-економічних умовах самотужки заробити на життя не мають можливості. Якщо це і вдається, то лише одиницям.
Як свідчать факти, тільки декому з інвалідів по зору другої групи щастить (саме щастить!) працевлаштуватися через центр зайнятості. І хоча чинне законодавство гарантує їм першочергове працевлаштування, людей такої категорії беруть на роботу, м’яко кажучи, неохоче, або зовсім відмовляють у цьому. Адже здорових і пристойних спеціалістів безліч тиняється без роботи у місті, а тут...
Ще два десятки років тому людей із вадами зору роботою забезпечувало навчально-виробниче підприємство Рівненської обласної організації УТОС, що на вулиці Замковій в обласному центрі. Нині воно майже зруйноване, тобто знаходиться у передсмертному стані. Адже із півтисячі робочих місць залишилося понад півтори сотні. Продукція підприємства неконкурентноспроможна, або, мовлячи відверто, стала нікому не потрібною. І без дієвої підтримки держави йому із цієї кризової ями самостійно не видряпатися.
Конркретну ясність у ситуацію вносить голова Рівненської обласної організації УТОС Любов Боровська. Вона вважає, що в Україні інваліди по зору справжньої підтримки не мають. І чи не тому на навчально-виробничому підприємстві залишилося 180 робочих місць, хоча фактично працює кілька десятків людей. А всі інші займаються, хто чим може.
І все ж рівненські інваліди по зору без надії сподіваються, що при підтримці держави та громади і на їхню вулицю прийде свято. А поки що одні терпляче чекають цієї благодатної пори, інші — жебракують на численних базарчиках і в підворітнях...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.