РОЗБРАТ

Погода видалася на рідкість спекотною. Сім’я у вихідні виїхала на дачу під вечір. Данилкові саме виповнилося шість років, а Костикові сягало трьох.
— Данилку, ти де? Пора вечеряти.
Але син не відгукнувся на слова матері. Вона знайшла його за огорожею, де він зосереджено лопаткою копирсав пісок. Обличчя, руки і новий костюмчик були брудні.
Мати присіла перед малюком і поцікавилася:
— І в що ти граєшся?
— Окоп копаю, — буркнуло хлопченя.
— Навіщо?
Син раптом голосно розплакався:
— Викопаю і буду у ньому жити. Ви ж мене більше не любите. Ви любите Костика...
Мати раптом неждано для себе також розридалася. Плакали обоє і загрібали ненависний окоп, який викопала дитина, що засумнівалася у батьківській любові.
Уже пізніше, коли Данилко переконався, що його також люблять, взявся порівнювати і вести боротьбу за прихильність. Завжди знаходив привід, щоб підкреслити свою перевагу над тюхтієм-братиком. Спроби згладити його агресивність до молодшого ні до чого не призвели. У сім’ї вирішили не “помічати” такої тенденції. Все ж хлопець був переконаний, що Костик повинен в усьому йому підкорятися, бо Данило старший, а тому розумніший і головніший.
Але Костик ріс на диво спокійним, самостійним, і завжди робив те, що вважав за потрібне.
У три роки Костик із батьком пішли в гастроном. Доки глава сім’ї здійснював покупку, хлопченя зникло разом із триколісним велосипедиком, хоча йому наказали чекати. Наздогнали малого “’втікача” за півсотню мерів від гастроному.
Коли зіштовхуються два таких характери, важко привести сімейні стосунки до благополучного знаменника. Сини ростуть братами-суперниками. Вони ніби й люблять один одного, але постійно сваряться. Через пластикових солдатиків, друзів, місце під сонцем, батьківську любов. Вони ділять кімнату, стіл, книги, матір, бабусю, дачу, навіть знайомих дівчаток. І Данило завжди виходив переможцем. Якщо починав програвати, відразу, на правах старшого, міняв правила гри. Дивно, що Костик від таких “вибриків” не плакав. Він стискався, немов пружина, у безсиллі, але очі залишалися сухими.
Сини ростуть, і дитяче суперництво росте разом із ними. Воно змінює форму, проявляється інакше, не так різко, як у ранньому дитинстві. І батьки зі страхом думають, що буде, коли хлопці стануть дорослими?! Чи не піднімуться один проти одного, як їхні сусіди по під’їзду?
Василю — тридцять три, а Михайлу — двадцять сім років, дорослі люди. У кожного своя сім’я, але живуть під одним дахом у великій квартирі. І... не розмовляють між собою уже два роки! У разі крайньої необхідності звертаються один до одного через дружин. Ті ніби дружать, чи вдають приязну взаємність.
А якщо брати і розмовляють — це завершується страшно! Нещодавно Михайло розплющив Василю ніс. Практично ні за що. Посперечалися за політичні проблеми. При цьому обоє були тверезі.
Дружина молодшого брата вагітна. А старший, бездітний, зі злістю крізь зуби цідить: “Мені пискуна поруч не треба...” Брати уже декілька разів намагалися розміняти квартиру. Але також нічого не виходить, бо жоден не хоче поступатися іншому. Навіть на сантиметр. Ні поверхом, ні мікрорайоном.
Їхня мати померла, а батько одружився вдруге, у нього нова сім’я і нові маленькі діти. Але й за цих, дорослих, болить душа. Він приїжджає, намагається помирити синів. Але...
* * *
— Ех, був би Костик дівчинкою, не було б ніяких проблем, — зітхає Данило.
Хто його знає. Адже й між братом і сестрою постають Гординя та Суперництво, хоча треба лише радіти, що на світі живе дві рідні, кровні душі...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.