ЖАХЛИВИЙ ЕПІЛОГ СІМЕЙНОЇ ІДИЛІЇ

Батьки завжди сподіваються у щасливу долю своїх дітей, особливо коли ті ще малолітні. Щиро вірять у їхнє велике, чудове і безхмарне майбутнє, присвячують невідомому прийдешньому найзаповітніші мрії, надії та хвилювання. Але у міру того, як виростають нащадки, а в батьків збільшується кількість зморщок і сивого волосся, полум’яний запал згасає. Адже одна справа — марити казковою неповторністю власних дітей, і зовсім інша — реальне життя. Немовби приходить почуття справедливості, невідворотності та фатальності індивідуальної долі. А також розуміння, що всі водночас безмежно щасливими не можуть бути. Такий суворий закон людського життя і водночас закон нерівності кожної особистості.
Тоді і батьки, і діти перестають вірити у казку, ними ж вигадану невідомо із якою метою.
Не виправдав сподівань батьків і Роман. Бо, по-перше, не став педагогом, як вони, а подався навчатися в інститут водного господарства (так він тоді називався), щоб здобути інженерну освіту. І, по-друге, всупереч волі батьків одружився із Дариною. Шлюб був якийсь нетривкий, хиткий, немов човен-довбанка, без взаємних щирих почуттів і навіть без звичайнісінької поваги, лицемірний. А тому і зазнав краху.
Не зміцнило так званої сім’ї і народження сина Кирила, на що дуже сподівався Роман. Врешті, навіки відкупившись від аліментів тим, що переписав Дарині двохкімнатну квартиру, він повернувся у рідне приміське село, де ще проживала у власній хаті самотня мати. Батька на той період уже не було в живих.
Спочатку Роман відходив від перипетій важкої для душі процедури офіційного розлучення, скроплював катастрофу сімейного “Титаніка” гіркими спиртними напоями. Потім враз, немов опам’ятавшись, що не на ту стежину ступив, “зав’язав” із алкоголем. І, власне, далекий від сільського життя і господарювання на землі, хоча й виріс у селі, зайнявся фермерством. Та, на превелике здивування друзів і знайомих, справи у нього швидко налагодилися, хоча працювати довелося без “перекурів”. Згодом завелися й грошенята. А коли поховав стареньку матір, почав Роман задумуватися над створенням нової сім’ї — не вікувати ж йому, ще не старому і повному сил та енергії чоловіку, самітником. Припала Роману до душі місцева медсестра Таїса, але підступитися боявся, чи соромився. Очевидно, дався взнаки синдром попереднього невдалого одруження: ошпарився на молоці, то й на холодну воду дмухав. Тому обережненько походжав навколо дівчини, немов кіт біля сала. Але якось перестрів серед села, зупинивши свою потерту “Ниву”, вийшов із авто і відверто висловив усе, що на серці відклалося, перед розгубленою Таїсою. Та збентежено послухала і пообіцяла подумати. Та про що думати, коли вже за тридцять прошуміло, а принц на білому коні чомусь так і не з’являвся?!
Десь через півроку Таїса уже господарювала у хаті і на подвір’ї Романа. Вперто розгрібала проблеми застійного холостяцького періоду.
Очевидно, зробивши суттєві висновки із попереднього сімейного життя, Роман справді любив і шанував дружину. Настільки, що навіть не хотів мати із нею дітей. Мовляв, після народження дитини збабиться, розтовстіє та розжиріє, а заздрісники знову радітимуть, втішатимуться. Та це було найбільшою його життєвою помилкою. Одне слово, не допускав чоловік, щоб на Таїсу сіла хоча б пилинка, не те, що комар. Вимагав, щоб вона залишила роботу, мовляв, у змозі сам заробляти на двох. Але жінка вперто відмовилася, бо робота — своєрідне вікно у широкий світ, спілкування із людьми, втіха від відчуття, що ти потрібний односельцям.
Роман так піклувався про Таїсу, що навіть рідко зачіпав її вночі, щоб, бува, синці не лягли під очима, не змарніла, не втратила вроди, що вже зовсім межувало із божевіллям. А коли повертався із нетривалих відряджень, пильно приглядався до дружини, чи все гаразд із нею. А вона дивилася на чоловіка великими сірими очима, немов чекаючи чогось від нього. Якось не втерпіла і вколола словами:
— Таке враження, ніби ти доглядаєш мене на продаж чи на заріз.
— Гарною повинна бути моя дружина. Та й між солідних людей виходимо.
— Між дебіловатих бевзів...
Замовкла. А його розум обпекли незнані раніше ревнощі, враз став важким погляд, всього пройняв наскрізь незрозумілий страх.
І підступний здогад підтвердився буквально через кілька тижнів.
Роман повернувся додому із чергової поїздки майже на світанку, оповитому легким липневим туманцем. Коли відчиняв ворота, щоб загнати “Ниву” на подвір’я, краєм ока помітив, як сусід та колишній однокласник Антон побіг від хліва і стрімголов перелетів через їхній паркан. “Ось і приїхав,” — безглуздо подумалося Роману.
Таїса розпатлана стояла на ґанку, їй втікати не було куди.
Стояла бліда, перелякана, непорушна і обцілована чужим чоловіком. Роман кинувся від воріт, немов розлючений собака на чужака, засліплений тваринною люттю замахнувся на дружину кулаком, але в останню мить стримався. А вона тремтіла від страху, чекаючи побоїв, приречено дивилася на його міцно зціплені вуста.
Роман пошкодував жінку, опустив кулак, хоча хижий блиск застиг в очах. Важко зітхнув і на диво спокійно промовив:
— Йди в хату і проспись. Ввечері поважні гості прийдуть...
— Романе, вдар! Чуєш, вдар!
— Іди в хату... В обід буду, — і пішов не оглядаючись із двору.
— А щоб тебе нечиста сила побила, — прошепотіла блідими, аж синіми губами.
Наступного дня біля сільського магазину жінки пережовували чергову плітку:
— А чули?! Романова Таїса втікла кудись із коханцем ненаглядним. Кажуть, спокусилася багатством хахаля...
— Та й Роман не з бідних, — заперечували інші. — І не наводьте туману. Адже Антон вдома. Сама тільки що бачила...
— Не з Антоном вона втікла. А з якимось рівненським, — наполягала попередня співрозмовниця, — хіба на Антонові чи Романові світ клином зійшовся?!
Але ніхто нічого конкретно не знав. Так собі — гнали пургу.
Лише надвечір селом поповзла змією зловісна чутка, вражаючи жахливістю не тільки жалісливих жінок похилого віку: “Роман застрелився у своїй хаті із мисливської рушниці...”
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.