ХОЧУ БУТИ ВІЛЬНОЮ ВІД ТЕБЕ

Як шкода, що хочеш любити, а ніхто про це не знає, як прикро, що твоє тепло не в силах зігріти нікого, а саме замерзає біля криги його серця. Я дарувала і віддавала тобі все, що могла, а що не могла – досягала неможливого – для тебе. Та ти не цінив. Вимагав усе більшого і більшого, а у відповідь я отримувала не те, що не любов, а зневагу, топтання почуттів і сльози вночі. Ти з них сміявся…
Вишуканий тиран – я так тебе назвала. Любив і пестив, а в поцілунках таїлась отрута, що роз’їдала серце. Коли линула до тебе – відштовхував, коли просила ковток повітря – не давав його, просила волі – не відпускав, замикаючи двері в’язниці. Знаю, ти не винен, що не вмієш любити, тому люблю тебе за двох. Як люблять тисячі узятих разом сердець. За що люблю? Не знаю. За муки? Ні, за таке ненавидять. За вроду? Ні. За розум? Знову ні. За гроші? В тебе їх немає. Не зрозуміти, не пояснити, не розказати… Просто люблю. І страждаю. Люблю, коли ти, як немовля, вранці вовтузишся у ліжку. Страждаю, коли ти повертаєшся додому вночі. Люблю, коли усмішка розтягує пухлі губенята. Страждаю, коли з них злітають пекучі фрази. Люблю, коли ти в задумі хмуриш брови. Страждаю, коли карі очі сиплють іскри злості. Люблю… Страждаю… Страждаю і люблю.
Благаю, покинь мене! Геть із життя, бо хочу жити, а не існувати. Хочу бути вільною від тебе, від твоїх гарячих і крижаних обіймів, солодких та гірких поцілунків. Та на колінах ти просиш про пощаду. “Не покидай”, - благаєш ти. І знову я прощаю, бо люблю. А завтра знову страждаю.
Хочу звільнитися, скинути з плечей тебе, твою любов, опіку і кайдани і нарешті припинити свою муку. Кричу. Та ти не чуєш. Плачу. Ти не зважаєш. Втікаю. Мчишся за мною і повертаєш у свої холодні обійми. В’яну, а тебе не турбують муки совісті. Бо я дружина, вічна полонянка, і ти хочеш думати, що твоя. Та, прикро, але вже не твоя… ні його… взагалі нічия…

Марина ДАНИЛЮК,
Рівне