ОТЕЦЬ ВАДИМ або ЛИСТ ДО МОСКВИ

ОТЕЦЬ ВАДИМ або ЛИСТ ДО МОСКВИ
Продовження. Початок у №№ 25, 26, 27.
Отець Вадим моргнув змовницьки Івану та таємничо прошепотів:
– Такий безлад передрікали старці перед кінцем світу. “В останні часи, – казали вони, – монахи будуть будувати горді високі будівлі, блюсти букву закону Божого, а внутрішнього знання в них вже не буде… “ Не треба дивуватись, що нас, християн по духу, диявол руками своїх слуг хоче зачавити, відокремити від суспільства, зробити маргіналами. Ми йому небезпечні. І наше завдання, наш подвиг – терпіти… – отець Вадим розмовляв благісно, але тоном наказу. І обличчя послушника Івана все більше світлішало. Коли Вадим збирався піти, послушник Іван зі сльозами на очах взяв у отця Вадима благословення.
Отець Вадим ліг спати, прочитавши канони до служби. Дякуючи благодаті божій та моральній підтримці пастви, душевні рани загоїлись і він став енергійним, бадьорим, впевненим у своїх силах.
Снився чудовий сон, немовби він стоїть перед Престолом у повному священицькому одязі та служить літургію, а з паламарки виглядає покійний батько та з радісною посмішкою вітає отця Вадима з прийняттям сану. Але потім з’явилася якась страшна потвора, яка вп’ялась Вадиму у ногу…
Розплющивши очі, він побачив біля свого ліжка благочинного Криспа, який п’яно посміхаючись, тримав Вадима за ногу. Від нього несло перегаром, а очі похітливо дивились на нього.
– Батюшко-красеню, попести старенького отця Криспа, зроби йому добре. Мені Владика дав завдання за тобою наглядати, смиренно вчити. У мене з Владикою все зав’язано. Якщо хочеш отримати гарну парафію, попести! Інакше отримаєш благословення навіки на Малі Задрипанці, і в них згниєш! – владно та відверто погрожуючи, закінчив речення отець Крисп.
Отець Вадим лежав ні живий, ні мертвий, вважаючи все це страшним сном. Лише коли Крисп ущипнув його за внутрішній бік стегна, то зрозумів, що це не поганий сон, а жахлива реальність, і заревів, страшно заревів не своїм голосом від люті, зі всього розмаху б’ючи Криспа в щелепу. Удар був такий, що той відлетів в інший бік келії та впав на землю. Схвативши довгий та вузький шкіряний пасок, почав душити гея.
– Голубе падло, подохни! – отець Вадим зчавив щосили шию отця Криспа, виплескуючи всю злобу на йому подібних за всі страждання, що переніс. Лише вчасно взявши себе в руки, отець Вадим не вбив “благочинного” Криспа. Той упав на коліна, дякуючи за дароване життя. Але отець Вадим, надягнувши черевики, продовжував бити ногами.
– Це тобі, сволото, за отця Марка, за вчителя, за всіх, кого ви, гади, закатували!
Стомившись, Вадим припинив бити та з цікавістю подивився в застрахані очі голубого.
– Чого ти став таким!? Відповідай, бо вб’ю!
– Бо став… – рюмсаючи, відповів Крисп. – А потім якось само пішло…
– То чому ти корчиш святого? Чому ти тільки й робиш, що мучиш оточуючих? Чому ви заважаєте тим, хто за вас справді кращий?!
Отець Крисп промовчав, із посмішкою дивлячись на отця Вадима. За що отримав ще двічі ногою в живіт.
– Отже, – підсумував отець Вадим, – я їду до єпископа і якщо я почую бодай одне нарікання на себе, то приїду і вб’ю тебе. Також уб’ю, якщо дізнаюсь, що ти і надалі чіпляєшся до хлопців та чоловіків. Зрозумів!?
– Зрозумів, – злякано прохрипів отець Крисп, – зрозумів, тільки не вбивай!!!
– Іди геть!!! – гидливо відповів Вадим, стусаном виганяючи його за двері.
… Ніч Вадим провів без сну. Зранку пішов у храм, автоматично з пустою душею відслужив Літургію, не читаючи таємні молитви. На щастя, Крисп у церкву не прийшов, а Леонтій був у від’їзді. Відслуживши, Вадим пішов у місто. Нічний інцидент перетворив отця Вадима на колишнього Вадима – тремтячого, незграбного, з розладнаною нервовою системою.
Озирнувшись, Вадим не побачив церковних бабусь, фанатичних бороданів-ревників Православ’я і тому сміливо купив в кіоску пачку “Бонду” та дві пляшки міцного пива й пішов до міського парку. Сховавшись у руїнах літнього кінотеатру, став пити пиво та палити, задоволено відчуваючи, як тремтіння кінцівок зникає, нервова система заспокоюється, піднімається настрій. Разом з тим відчував презирство до самого себе. Через те, що палить. Випивши пиво та випаливши кілька цигарок, отець Вадим дбайливо загорнув цигарки в рвані пакети та заховав так, щоб вони не стали трофеєм якось місцевого бродяги. Він палив завжди по-бурсацьки – лівою рукою, вдихаючи дим так, щоб його запах не в’ївся в одяг. Правою рукою він не палив. Нею благословляв людей і не бажав, щоб хтось із них спокусився, відчувши запах тютюну від руки свого пастора. Про всяк випадок збризнувся дезодорантом та пішов у місто. Зустрічні люди бачилися йому добрими та справедливими, а їх життя порівняно з монастирським – радісним та цікавим. Прийшовши на пошту, Вадим купив зошита та став писати листа до Москви для самого патріарха Олексія.

(Продовження у наступному номері.)
Персоналії вигадані, сюжет взятий з реального життя.