ХТО З ЛЮБОВ’Ю НЕ ЗНАЄТЬСЯ...

Біографія Сергія звичайна, його доля схожа на мільйони доль інших тодішніх співвітчизників. Народився у приміському селі неподалік від Рівного. Тут же й закінчив десятирічку, а потім – ПТУ в обласному центрі, де й залишився працювати в одному з численних спеціалізованих монтажно-будівельних управлінь.
Згодом дочекався квартири у малосімейці. Проте чомусь не поспішав одружуватися. Жив Сергій трохи відлюдкувато, принципово не вживав спиртного, що не пройшло повз увагу злих язиків любителів чарки із його бригади. Але Сергій намагався не помічати в’їдливого кепкування. Мав врівноважений, але романтичний характер, постійно читав багато художньої літератури і не любив гучних компаній.
У буднях минали дні, місяці, роки, непомітно підкралося й тридцятиріччя Сергія. На той час він уже поховав батьків, а старший і єдиний брат у пошуках заробітків десь загубився на просторах Східного Сибіру. То й почувався дещо самотнім. Та тоді змінилася й соціально-економічна ситуація в Україні. Ходив на роботу в уже іншу нашвидкуруч організовану фірму і був майже переконаний у справедливості слів колег, які настирливо радили одружитися і не “ганьбити” колектив.
Та все вирішив один досить примітивний, на думку Сергія, випадок. Якось у неділю він вирішив не обтяжувати себе клопотами на власній кухні – подався обідати у приватний ресторанчик. Не встиг він вибрати зручне місце за столиком, як перед ним з’явилася офіціантка в коротенькому сніжно-білому фартушку. Замовляючи страви, Сергій звернув увагу на цю втомлену, як йому видалося, звичайну молоду жінку – таких сотні за день можна зустріти на вулицях Рівного. Але щось у ній сколихнуло душу закоренілого холостяка.
Коли розраховувався за обід, немов щось смикнуло за язик:
– Так і живете самотньо?
Здивовано підвела очі, а ледь припухлі губи знічев’я зронили:
– Яке це має значення для вас. Та й не сама я.
Якось непомітно розговорилися. І Сергій зрозумів, що Ніна (так звали офіціантку) вважає себе нещасною і знедоленою жінкою. Чоловік-гультяй її залишив із двома дітьми. Стала працювати офіціанткою. Єдина розрада і втіха в житті – діти.
– Коли у вас робота закінчується? – раптом знову запитав Сергій.
– А що?
– Зустрітися хочу, провести додому...
– Який швидкий. Багато вас таких по ресторанах тиняється. Я в порожні затії не встряю.
– А звідки ви знаєте, що я граюся у порожні затії? – не вгавав Сергій.
Все ж у той день вперше провів Ніну. Потім були ще зустрічі, тривалі розмови. Але від тієї неділі життя холостяка докорінні змінилося.
Згодом Сергій, немов причарований, приріс до Ніниного сімейства. Син Ніни, першокласник Вадим, який скучив за чоловічим спілкуванням, полюбив “дядю Сергія” і навіть хвилювався, коли він довго не з’являвся. Не раз йому згадувалися бенкети рідного батька, коли той приходив додому п’яний, як ніч. Та й знущався він не раз над мамою, ним, сестричкою Любою. Тепер все це здавалося страшним сном. А від дядька Сергія приємно пахло одеколоном і тверезістю.
Сергій відвідував сім’ю Ніни все частіше. А потім і зовсім перебрався до неї. Перший рік їхнього спільного життя минув у злагоді, можна сказати, щасливо.
Але у Рівне повернувся чоловік Ніни, і вона не втрималася – пробачила всі його колишні гріхи, образи і сльози, коли побита вночі втікали світ за очі із дому від п’яного Василя. Після цього життя набрало зовсім іншого відтінку, стало жахливим. Ніна почала регулярно скандалити із Сергієм, ображати його, а інколи вдавалася до істерики. Сергій немов весь перетворився на камінь терпіння. Адже Вадика і Любу він полюбив, як рідних, і непокоївся за їхню подальшу долю.
– Не мужчина ти, а дірява онуча, опудало, – жовчно дорікала Ніна, явно викликаючи на провокацію. – І коли в тобі справжня чоловіча гордість проснеться? Невже ти не спроможний збагнути, що в нас спільного сімейного життя вже не буде?
Вона відчувала, що коїть несправедливо, що сама винна в усьому, але справитися із обставинами та своїм неорганізованим і нестійким характером не могла. Тягнуло її до Василя, немов... собаку до господаря.
Удвох починали “обробляти” третього зайвого, Сергій лише просив не травмувати дітей, на що у відповідь чув:
– Вони не твої. Ти ніяких прав на них не маєш.
Врешті-решт Сергій міг би плюнути на цю колотнечу, вимотування нервів і спокійно повернутися у свою малосімейку. Але в душі відчував, що це ніби вже його діти, і якесь чуття підказувало: коли залишить їх – їм буде набагато гірше, й він до них уже ніколи не повернеться.
Але все вирішилося в одночассі. Одного разу посварилися мало не до ножів. Після цього Василь і Ніна вийшли на подвір’я, довго сиділи на лавочці й про щось радилися. Потім Ніна повернулася у квартиру і з ядучою злістю, ненавистю кинула:
– Ну чорт з тобою, пеньком, залишайся з ними. Оце дивак, повісив собі на шию чуже каміння ще й з того радіє...
Сергій задумався: як тепер жити? Одному в місті без сторонньої допомоги важко із дітьми. Вирішив перебратися у рідне село, де пусткою стояла батьківська хата. На новому місці діти пішли в школу, а Сергій завів господарство, яке допомагали доглядати родичі та сусіди. Так і жили втрьох.
Правда, були інколи у Сергія моменти, коли хотілося все кинути і повернутися у місто. Та, врешті, й від дітей міг відмовитися – вони ж не його. Але він швидко вгамовував такі підступні думки й продовжував своє складне життя, життя у труднощах, у нелегкій роботі, у клопотах про Вадима і Любочку, до того ж вони, певно, змовилися, й стали називати його татом. Тому тепер уже не вистачило б ні злості, ні совісті залишити їх напризволяще у жорстокому і незатишному світі самотніх.
Одного вечора Сергій запізнювався із міста додому. Тому попросив знайомого водія підкинути його швидше до оселі, бо тривожився за дітей.
Коли під’їхали до хати, серце шалено закалатало: на ґанку сиділа Ніна. Поруч чимось бавилися діти. Підійшовши ближче, миттєво зауважив, що Ніна змарніла на обличчі, а її сірі очі випромінювали неспокій. Сергій по-справжньому злякався:
– Ти за дітьми?! Я їх тобі не віддам!
– Пробач, Сергію! Прости мене дурну...
Сергій занервував, йому раптом перед очима промайнуло, немов на екрані, все його довге і, як він вважав, марне життя.
– За що пробачити, Ніно?
Вони всі постояли і разом зайшли у хату.
У тихий травневий вечір падали рожеві яблуневі пелюстки..

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.