ПРО ЗНАТНОГО КОЗЛА Дещо з родоводу Майкла Джексона та історії його імені.

Баба Фрося нічого не нажила за обома чоловіками-пияками, окрім статусу двічі вдови. Навіть Бог обділив ласкою і не дав дітей, щоб в убозтві не гибіли. Баба Фрося зранку до смерку ходила до звірів у зоопарк на роботу. І, як встигала обробити город, то й щось у коморі на зиму і мала. Не раз траплялося, що зароблені гроші з неї смертним боєм вибивали чоловіки на горілку! Голодна, бувало, крадькома на кормокухні в зоопарку перехоплювала то морквину, то капустяного листочка, то жменьку гречаної крупи... І тепер їй заздрили!..
Отими розмовами накликали біду – якась холера з хлівця поцупила рештку дров! Сонце звернуло ніби на літо, але морози ще трималися. У вистудженій хаті не те що ночувати неможливо – холодно всидіти в одязі! Сусідські хлопчаки, які називали себе “тінейджерами”, зазирнули якось поглянути на козлика, пожаліли бідну жінку і тайкома від батьків позичили їй старого калорифера. З ним якось можна жити – і нехай за світло більше доведеться сплачувати. Аби тільки не захворів козлик!
Для козеняти екстрім виявився благодатним. Воно почало рости прямо на очах. Апетит із кожним днем кращав, активізувалася і жвавість малюка. Від цього бабі Фросі ще додалося всіляких клопотів. Що вже казати про дурнуваті пустощі цапочка? “На зуб” пробувалися меблі, глиняні кути грубки, кухонні ганчірки, папір у різних видах. Козячі вибрики і карколомні стрибки ставали причиною перебитого посуду, а неодноразово, бувало, буцане лобом дзеркало – трюмо взяло та й тріснуло.
Баба Фрося тільки смиренно бідкалася, але карати чи тримати на прив’язі Сарине дитинча не зважувалася – не могла переступити через себе. Вона і на роботі ніколи не застосовувала до ввірених їй тварин фізичної сили. Вважала, що людина не має права переінакшувати природу “брата меншого” заради власних інтересів чи забаганок.
Малюк особливо полюбляв спостерігати, як баба Фрося чистить картоплю. Спритно з-під ножа язичком вихоплював очистки і залюбки ними ласував. Ганчірка для підлоги зробилася “машинкою” на шнурку і вовтузня з нею не раз змушувала бабу Фросю до сліз сміятися над отим заняттям непосидька.
Одним словом, козеня ніколи не залишалося без нагляду – особливо в хаті. На вулиці весна все активніше поїдала сніговий покрив, тала вода підступала під поріг хати, подвір’я чорніло багнюкою із розмерзлої землі. З незачинених до сіней дверей козлик дивився на вулицю, і як тільки баба Фрося зникала з його поля зору, над подвір’ям хвилями починав розноситися жалібний плач-мекання, який розчулить навіть камінне серце.
Через це сусідські хлопчаки-підлітки стали так званими “тимурівцями”. Особливо з питань купівлі чогось у магазині чи на базарі.
Баба Фрося і не здогадувалася, що власними зверненнями “грузить” і “напрягає” тінейджерів, що, “запавши на козла”, вже “дістала і задовбала чесних пацанів”. Між ними навіть виникла змова “вибити з бабки бабки” за сервіс, та “обломив” їх візит колишнього начальства із зоопарку, якому перш за все було цікаво поглянути на “мутанта”. Гості з порожніми руками не прийшли, так що гуманітарної допомоги пенсіонерці вистачило до перших стежок на підсушеній теплом землі.
Залежність баби Фросі від “тінейджерів” скінчилася. Козлик радо реагував на сонячні деньки, на першу травичку, на волю. Відразу зорієнтувався, що по скопаних грядках бігати не можна. А їх ставало все більше і більше... Довелося обмежитися невеликим садочком та ягідником з густої малини. Бо в сіни на ніч, ой, як не хотів заходити цапок – поки баба Фрося не задурювала йому голови яким-небудь делікатесом: вівсяним печивом, арахісом, сушениною з яблук.
Біля колонки цікаві жінки-сусідки розпитували: хто то приїздив, чого і тому подібне...
– З колишньої роботи, – просто відповіла баба Фрося, а сама в душі аж росла у власних очах від довгожданої уваги людей, бо за зиму “здичавіла” в хаті через “декрет”. – Провідали, побачили, як живу, пообіцяли підрихтувати хлівець, зробити вольєр для козлика і замінити огорожу там, де вона згнила...
– Увечері хочу на ваші оглядини привести козлика, хай з вами познайомиться, щоб потім не боявся, – запропонувала баба Фрося.
– Давайте, давайте! Цікаво подивитися!.. – дали згоду жінки і розійшлися.
Новина мислимими і немислимими каналами зв’язку поширилася. Поблизу колонки на імпровізованому майдані з частини пустиря та невдатного скверика зібрався неждано чималенький гурт цікавих побачити вже знаменитого козлика, для якого робитимуть якийсь вольєр.
(Далі буде.)