У парі – 63 роки

Цьогоріч під час відзначення Дня Перемоги у колоні ветеранів крокувала жменька фронтовиків-дубенчан, які воювали і наближали найвеличніше й найрадісніше наше свято. Вперше до них приєднався священик, груди якого також прикрашали нагороди за ратний і трудовий подвиги.

Вони крокували, мирно бесідуючи — колишній секретар райкому Компартії й панотець. Олександр Ширяєв був переконаний, що Бога немає і тільки передова марксистсько-ленінська ідеологія мусить стати панівною в умах людей. Арсен Христюк усе життя молився Всевишньому, вчив прихожан бути вірними слову Божому, сповідувати релігію предків. Про колишнього партизана, партфункціонера не раз писали газети. Нині спробую сказати добре слово про найстарішого священика, дубенського благочиння отця Арсентія, котрому щойно виповнилося 85 років і минає півстоліття служби його в міському Свято-Іллінському соборі.
Будеш,
синку, душпастирем
Мабуть, серед мешканців Дубна не знайдеться таких, які б не знали цього невисокого, жвавого дідуся з лагідним обличчям, обрамленим білосніжною борідкою. Одному отець Арсентій подарував моральний острівець духовної впевненості, іншого переконав, що настала пора будувати свою Україну, благословив його сина на подружнє життя, ще когось у довірливій бесіді застеріг від нерозважливого кроку. До того ж, священнослужитель завжди у вирі мирського життя, близько до серця сприймає проблеми пастви.
Народився в хліборобній родині в селі Пугачівці, що в сусідньому Млинівському районі. Шестеро синів і дочок Івана Христюка жили дружно, богобоязно. Арсен співав у церковному хорі, допомагав паламареві. Старанність підлітка помітив панотець Іларій, не раз казав: „Будеш, синку, душпастирем”. Після семирічки Арсен вивчився на кравця, з однолітком-поляком навіть майстерню в Луцьку відкрив.
Два роки удосконалював кравецьку справу. Клієнтів не бракувало. А там музики і весільних пісень заграли сільському майстру: став на рушничок щастя, поєднавши долю з односельчанкою Євгенією, котру знав змалку. А невдовзі молоде подружжя колихало донечку. І хтозна, якою б доля була в родині, якби чорним крилом її не торкнулась немилосердна війна. Зосталась удома з тримісячним немовлям дружина, а чоловік одяг солдатську гімнастерку. Фронтові дороги його пролягали через російські, польські, прибалтійські, німецькі території. Хоч завідував взуттєво-кравецькою майстернею (працював по 15-16 годин на добу), та і в атаки ходив, і потерпав від бомбардувань, і бойових побратимів втрачав. Вдовами залишились його дві сестри, пропав безвісти брат. Ось чому колишній фронтовик, кладучи вінок на могилу на міському кладовищі, вшановує й односельчан, і рідних, котрі пішли з життя молодими і пропали в смертельному вогненому вирі.
33-літнім стає спудеєм Луцької духовної семінарії. Закінчивши навчання, отримав направлення в Свято-Іллінський собор древнього граду. Знав, що попереду чекають випробування, та внутрішньо був готовий до них.
Півстоліття
однією стежиною
Від невеличкого затишного будиночка, зведеного на початку минулого століття (там замешкали Христюки), до храму — рукою подати. Тому в ньому, як мовиться, священик днює і ночує. Панотець згадує перші роки служби. Важко було. Довжелезні черги в магазинах за хлібом, цукром, крупами. А в сім’ї троє діток. Влада вела широкий антирелігійний наступ: закривались храми, священики опинялись у кращому випадку поза штатом, у гіршому — на засланні.
Змушений був згадати колишню професію. Оскільки шити мирський одяг йому не дозволяв сан, взявся за службове «облачіння» — сутани, ризи. Йшли до нього віруючі та невіруючі, аби похрестив немовля, провів у останню путь небіжчика, освятив новозбудовану оселю. Навіть найнепримиренніші до релігії дубенські партійні чини не вдавались до послуг авторитетного душпастиря. Був я свідком, коли один з інструкторів міському партії бідкався:
— Маємо клопіт із Христюком: у половини комуністів Дубна дітей хрестив!
Коли я нагадав отцю Арсену про цей випадок, той задоволено посміхнувсь:
— Хіба тільки в Дубні? А скільком партійцям хрестив новонароджених у Рівному, Млинові, Радивилові, Здолбунові.
Додам, що настоятель храму завжди відгукувався на такі прохання, та ні разу не доносив на комуністів, представників влади, інтелігентів про здійснення ними релігійних обрядів, а молився за спасіння полохливих душ. Бо часи були непевні. Доводилось ходити краєм прірви, знаходити шляхи, аби вказати людям дорогу до Бога. Та коли потрібно було, не вагався, встаючи на захист віри, храму, прихожан.
І наші нетлінні
цінності рятував
Кілька разів доводилось панотцю рятувати наші нетлінні цінності. Скажімо, про багато що говорить історія з пам’ятником, що і зараз стоїть на території Свято-Іллінського храму.
Весною 1958-го під час вечірньої служби староста повідомив, що прийшли троє офіцерів — хочуть говорити з настоятелем. Подумки прикинув: за які „гріхи” розпинатимуть. Чемно привітавшись, підполковник сказав: „Думаємо на розі вулиць Жовтневої та Кірова зводити дім, а там церковний пам’ятник. Треба його прибрати!”
Священик тільки руками безпомічно розвів. І несподівано почув заспокійливе: „Покажіть, куди перенести. Ми допоможемо.”
Військові дали два дні на роздуми. Христюк доповів про ситуацію архієпископу Волинсько-Рівненської єпархії Панкратію. Той дозволив перенести пам’ятник до двору храму ще й порадив подякувати несподіваним помічникам. Солдати викопали яму під фундамент, привезли камінь і встановили пам’ятник на п’єдестал, навіть ікону святого Миколи-Чудотворця не пошкодили. Щодо подяки, то отець Арсентій сказав вдячне слово про „доблесних захисників священних рубежів рідної Вітчизни” у найближчій недільній проповіді. Воно дійшло до „адресатів”, бо серед прихожан були офіцерські дружини.
І зараз важко сказати, що спонукало військовиків до неординарного вчинку в час панування войовничого атеїзму. Чи вказівка „зверху” не загострювати відносин із найбільшою в місті церковною громадою, чи роздумливість котрогось із командирів, чи, можливо, таки „спрацював” авторитет священика-фронтовика, орденоносця. Як би там не було, а церковний пам’ятник святому Миколаю-Чудотворцю врятували, бо міг він за лічені хвилини „лягти” під ножем потужного бульдозера.
Густо на
підряснику відзнак
Прочитає дехто підзаголовок, гляне на світлину, хмикне: „Хіба то іконостас?” Все просто — не захотів отець Арсентій предстати перед читачами з усіма нагородами, мовляв, вважатимуть нескромним. Між тим, за ратний і трудовий шляхи він удостоївся чимало їх. Ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня, „За мужність”, численні медалі, і не тільки ювілейні. За довгий пастирський труд теж не раз був відзначений. Єдиний у районі має два наперсні хрести (білий і жовтий з прикрасами) від патріарха всієї Русі-України. За багаторічну бездоганну службу йому вручили митру і камилавку. Вирізнимо і такий факт — Христюк єдиний на все благочиння удостоївся „Кришталевого жолудя” — почесної нагороди міської громади в номінації „Неопалима купина”. Так оцінено його вклад у патріотичні справи регіону. Він молиться на Козацькому редуті за спасіння душ полеглих захисників рідної Волині, біля могили відомих і невідомих героїв-земляків, освячує хрести-фігури на місцях боїв українських повстанців. А ще одним із перших на Дубенщині перейшов у лоно рідної Української церкви, активний у суспільно-політичних справах міста.
Два слова про священика як сім’янина. З вірною Євгенією у мирі й злагоді крокують 63 роки. Виховали трьох дітей, діждались шістьох внуків і чотирьох правнуків. Стало традицією в родині в кожному поколінні одного з чоловіків називати Арсеном. Син батюшки Арсен після закінчення вНзу в Харкові працює заступником директора училища культури. Внук Арсен щойно одружився. Дочка Феофанія вже на пенсії. Продовжувачем справи глави родини став чоловік молодшої дочки Неоніли, випускник духовної академії, працює помічником православного єпископа в Берліні.
Наш ювіляр вважає, що недарма топтав ряст на землі. Дочекався незалежності України, радіє внукам і правнукам, теплому сонцю над рідною землею, ластів’ятам, що виглядають із гнізда над входом до храму, щирим вітанням перехожих. Панотець і зараз молодий душею, володіє дотепним словом, якоюсь притягуючою силою, що йде від його начитаності, внутрішньої культури. Не здивувавсь, коли під час останньої зустрічі з ним завітали батьки молодят, нагадали, що через годину — вінчання. А сам факт, що делегація дубенчан просила в Рівненській єпархії, аби не відправляли 85-річного священика на пенсію, говорить багато. Як і двадцять, тридцять, сорок років тому — отець Арсентій молиться, аби Всевишній послав землякам благодать, мир і спокій.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.