Рівне:

Створення та просування сайтів

КУПАЛЬСЬКИЙ ВІНОК СПЛІВ ДОЛІ

Таке життя 28-січ, 2009, 17:409 prov 1 491
— Не плач, синку, — втішала мати Івана, — вона твоїх сліз не варта. Дасть Бог, знайдеш собі іншу, а її забудь, викинь із серця, щоб воно не боліло, не ятрилось.
Син мовчав. Лише важке дихання та міцно стиснуті кулаки все ще говорили, що душа Івана не слухала поради матері, була німою та ізольованою від світу, в якому лишилась пародія на кохання. Набряклі від сліз повіки стали важкими й почали проти волі насуватися на очі. Було нестерпно , адже в такому пригніченому стані перебував уперше. Не знав, що робити далі. Та час заспокоює поранену душу, стає її найкращим порадником і надійним лікарем.
З тих пір жодного разу без сльози не міг Іван пригадати останню зустріч з Олесею, яка стала для нього справжнім випробуванням. Після неї хлопець утратив віру в щасливе та вічне кохання. Духовної любові для нього вже не існувало, лише матеріальна. Бо як розтлумачити прощальні слова Олесі: “Не можу вийти за тебе заміж, бо ти виявився не тим, кого б хотіла бачити своїм чоловіком. У нас різні характери. До того ж, хочеш залишитись у селі, а мене більше приваблює місто. Красиве авто, ошатна квартира, люблячий чоловік — ось сенс мого життя. Знаю, що ти працьовитий, але навіть на авто не заробиш на своїй землі. Земля нині невдячна. Лише на хвороби вона щедра. Так що вибач, Іване...”.
Такі слова затуманили голову молодому хлопцю. Йому здалося, що це сон. І коли він прокинеться, усе залишиться на своїх місцях, як було раніше — він і вона, обоє кохані, обоє щасливі. Та ні! Не судилось тій нещасній миті бути сном. Душа хлопця довго не могла заспокоїтись, тремтіла, мов листок осини. Іван згасав, як свічка. Його лице не випромінювало минулої радості, щастя. Сліпуча колись посмішка перетворилась на тьмяну й невиразну, стала подібною до змерклого зимового сонця. Не було в ній ні тепла, ні привітності.
...Одного літнього дня, якраз на свято Івана Купала, хлопець подався з друзями до сусіднього села. Усі веселились, жартували, співали купальських пісень. Хто розважався біля вогнища, хто йшов до річки. Від пропозиції скупатися Іван не відмовився. Мить, коли він увійшов у воду, стала, либонь, найвизначальнішою в його житті. Саме та мить, коли дістав охайно сплетеного вінка і коли перед хлопцем з’явилася його власниця. Цей сплетений вінок сплів і долі молодих людей. Ось після цього спробуй і не повірити купальським прикметам!
Несподівана зустріч із Тетяною розпалила в серці Івана іскру любові з новою силою. Вони покохали один одного. Покохали гарно, вічно. Невдовзі справили весілля. Тепер молоді були разом, як і обіцяли, і в радості, і в горі. Тетяна не цуралась жодної роботи ані в полі, ані в хаті. Іван був добрим господарем. Працював старанно й наполегливо. Своєю працею повністю задовольняв потреби сім’ї. Тому в нього завжди на столі був хліб і, як кажуть, до хліба. Особливо радісно та натхненно чоловіку працювалось тоді, коли з’явились на світ первістки. Сім’я для Івана була найціннішим і найсвятішим, що може бути на світі. Ще більше він почав цінувати сімейне щастя після незвичайного випадку, свідком якого став.
Того дня Івану довелось вирішувати різні справи в райцентрі. Усе це забрало немало часу. Як наслідок — не встиг на останній рейсовий автобус. На таксі грошей бракувало, ночувати в місті не мав де, та й не було бажання. Тому вирішив іти додому пішки. По дорозі згадував свою юність, як солодко жилось йому в далекому та безтурботному дитинстві. Душа наповнювалась щастям. Згадав і знайомство з Тетянкою, і народження двох синочків. Розвинути солодкі спогади не дав автомобіль, який мчав по трасі з шаленою швидкістю. “Чи ж так їздити?...” — висловився вголос. Не встиг завершити фразу, як раптом почув гучний брязкіт металу — машина врізалась у придорожню сосну.
Серце в Івана закалатало. Руки й ноги затремтіли так, ніби в авто був хтось із рідних. Він кинувся рятувати водія, який не подавав жодних ознак життя. Перше, що помітив, — за кермом була жінка із закривавленим обличчям. На передньому сидінні лежала недопита пляшка дорогого вина. Відразу зрозумів причину аварії, але на це особливо не зважав. Обережно витяг постраждалу з металевої пастки й поклав край дороги. Іван охайно витер гарячу кров з обличчя жінки. Якесь до болю знайоме здалося воно йому, немов рідне. Врешті впізнав: це ж Олеся! Важко було дивитися на її заплющені очі, саме ті, через які колись зазнав і щастя, і горя. Тримаючи руку на пульсі постраждалої, що ледве-ледве бився, мимоволі пригадав той момент розлуки, якого забути так і не зумів, й останні слова Олесі, що йому на своїй землі не під силу навіть на авто заробити...
Чоловік стояв на колінах перед нею в глибоких роздумах і не міг збагнути: чи це доля така судилась Олесі, чи це Бог покарав жінку за зім’яту нею колись любов? Роздуми його сполохали сирени “швидкої допомоги” та дорожньої міліції, які в сутінках наближались до місця пригоди та незвичайної зустрічі Івана зі своїм першим коханням...
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче
Сарненського району.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору